Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Оце і є щастя. Лишалося тільки довідатися, кого ще Вітчим найняв для полювання на мене. Цікаво полічити всіх, хто тепер ганятиметься за мною.

Але вночі Вітчим спить у будинку. Сто Кам’яних Воїнів охороняють його.

Тоді я помахала рукою, і жовтенька машинка зупинилась поряд зі мною.

— Куди?

— Я покажу.

Сто Кам’яних Воїнів. Я нічим не докоряла їм. Статуї. У чому можна звинувачувати тих, котрі зійшли з гробниць та вкритих мохом постаментів?

— Це тут.

— Я знаю, — сказав водій.

— Стільки вистачить?

— Авжеж, — відповів він.

Замок Нічних Ігор, Замок Багатоповерхових вогнів та Гучної музики на зарослому дубами пагорбі.

Чорний швейцар відчинив мені двері, чорні охоронці вклонилися мені, чорний чоловік забрав мій намочений дощем одяг.

Хмари білого порошку «ко» у повітрі, зелений дим «лі», що завис над підлогою.

Я обожнюю «ко», іноді я просто не можу без «лі», адже саме вони дарують мені те, чого мені бракує.

Я вдихаю дим, я нюхаю порошок, і мене більше немає. Я стаю такою, якою мені й годилося б бути — маленькою дівчинкою в одному з освітлених вікон. Вони світяться крізь зимове гілля.

Я стою біля плити і готую вечерю тому, хто йде до мене через сніги. І, як завжди, він входить нечутно. Його руки обплітають мене і, обернувшись, я висну у нього на шиї. Його колючий светр! Його щетина! Його:

— Крихітко, як я кохаю тебе!

Тільки в солодкому диму «лі»…

По сходах на четвертий поверх, аби всю ніч спускатися ними — коло за колом, щоб було чим розважати себе до ранку.

— Я ставлю на «двадцять».

— Виграло «двадцять п’ять».

— Я ставлю на «сім».

— Виграло «дванадцять».

— Я ставлю на «тридцять два».

— Виграло «тридцять два». Вітаю.

До бару, аби покрутитися на стільцях і усміхнутися:

— Нехай там буде лише сік.

— Манго?

— А парасольку залиште собі.

Танцювати, здіймаючи руки до блискучих куль під стелею. Вигукувати:

— Хей! — разом із юрбою.

Повернутися до столика і простогнати:

— Води.

Ще один ковток із запітнілої чарки. І знову танцювати, піднявши руки до барвистого світла.

— Ти хто?

— Я тільки танцюю тут.

— Хочеш поїхати до мене?

— Ні-і.

А якщо повільний танець, опуститися на чиїсь груди.

— Я ставлю на «двадцять сім».

— Виграло «двадцять сім» — човен і коса смерті. Я вітаю вас.

— Щось іще?

— Так, тільки тепер без соку.

Дим зеленого «лі» та білий кристал «ко». Я танцюю цілу ніч.

А вранці хотілося спати.

Заспаною дівчинкою, що тримається за мамину руку:

— Поквапся, бо спізнишся, — я спускалася з пагорба.

Мені так хотілося спати. Палац потьмянів, і тепер тихий, безгомінний та чорний він стояв, заповнений примарами, і його розбиті вікна дивилися, ніби пусті очиці.

А Бойова Машина, Величезний Зламаний Робот, спав на постелі з жовтого листя просто біля стежки в парку, навколо палацу. Він усміхався, йому наснилися гарні сни.

Побачивши його, я зраділа, адже це був добрий знак.

Він такий милий. І тому я пройшла повз тихесенько, щоб не потривожити.

— Спи, мій любий, я не заважатиму тобі.

А коли спустилася з пагорба, мене обступило місто.

— Гррррр…

— Грррр-ахх…

— Геххх…

Місто, що спало цілу ніч.

Я снідала у кав’ярні. Але дуже хотілося спати. І я сказала таксистові:

— Ось гроші. Повозіть мене годину-другу.

Він не поспішав. Був мовчазним. Він прикрив мене своєю курткою і колисав.

Дві години у колисці заднього сидіння.

З кавовою цукеркою за щокою я попрощалася з ним і стала частиною міста, яке спало цілу ніч:

— Гррррр…

— Грррр-ахх…

— Герхрхх…

— Ти безжальна, похмура вбивця!

— Невже? Я миле і ласкаве щеня.

— Ти — сволота!

— Перепрошую, але я не знаю таких слів.

— Ти — паскуда!

— Та ну. Звичайно ж, ні.

Будинок Вітчима. Весь третій поверх.

Коли я прийшла сюди вперше, і він сказав: «Тепер ти житимеш тут», — я раділа. Це було найкраще з того, що я знала. Це було тією самою зіркою, що першою спалахує в нічному небі.

— Ти будеш нашою донею…

Я стала їхньою долею. Беззубою і кульгавою долею.

Я вигадала імена всім кам’яним обличчям над вікнами:

— Бо. Бу-у. Бум-бум.

З кам’яними воїнами було складніше, адже вони не мали облич. Точніше, мали одне обличчя на всіх.

— Ти Бо?

— Ні, Бум-Бум.

— Ти Бу?

— Ні, я Нартемарах.

Спочатку вони приходили і йшли разом з Вітчимом. А зі мною залишався тільки один. Хто? Я не знаю, адже в них не було облич.