Мирослава Горностаева - Вогнедан, Повелитель…

— Згідно наказу, — вимовив Птаха, схлипнувши, — згідно наказу, Повелителю…

— Я вже не бачу Місяця, — прошепотів Вогнедан, — о, як сяє зоряний шлях… Але ж я маю стати перед очі Богів і пращурів воїном… А не таврованим рабом… О, проведіть же мене ще й вояцькою молитвою, і дайте до рук хоча б флейту, якщо вже я не втримав меча…

Воїслав вийняв з-за поясу флейту з золотим саламандром. Поклав її Вогнедану на груди, і той ніжно погладив інструмент знівеченою правицею.

— А тому, хто впав у битві за рід свій, — вимовив Воїслав, стиснувши руку помираючого, — Громовиця піднесе води живої… І опиниться він у гаї дубовім… І там пребуде він час… І отримає тіло нове… І знову прибуде до роду…

— Так і буде, — озвався Повелитель тоді, коли всі вже подумали — скінчено, — так і буде, милий брате… Флейту… я залишаю… в цьому світі… Сину…

Голова його поволі схилилася на Воїславове плече…

— Дана…, - сказав Вогнедан востаннє, - Дана…

І затих. Поволі спинялося дихання. Воїслав так і не вловив тієї миті, коли Місяць відбився в широко розплющених очах друга і брата.

Черна стояла на березі озера і сплітала з повітря павутину мани.

Воїни готували краду неподалік. Воїслав обережно зняв з Повелителя подерте вбрання моанського крою, обмив його тіло в водах озера. Барткевич дістав з тороків своє запасове вбрання. Не було данадільської вишиванки, але Трембич, подумавши, зняв з себе сорочку-чорногорку. В неї і вбрали Повелителя, при чому Ярослав вимовив молитовно:

— О, може він відродиться в наших горах… І можливо — скоро…

Воїслав все хотів прикрити чимось тавро на чолі мертвого. Зрештою, Срібляна зняла з себе блакитний, шитий золотом шарф жриці. Веданг пов’язав тим шарфом голову Вогнедану, і обережно закрив йому очі, які наче ще дивилися на Місяць в глибинах небес…

Тіло загорнули в плащ і поклали на приготовані дрова. Воїслав довго вибивав з кресала вогонь тремтячими пальцями. Нарешті зладнав.

Вогнище палало до ранку, і до ранку ніхто з присутніх не вимовив ні слова.

Ранком Воїслав зібрав попіл від вогнища у плетену чорногорську коробку, з якої Барткевич вийняв рештки дорожніх сухарів. Приторочив ту коробку до свого сідла. І наказав загону збиратися.

Лют Дубовий вказав Воїславу місце, де можна було дізнатися про те, як з ним зустрітися. Це була хатина ремісника у передмісті Дубна, яке лише трохи почало відживати опісля того, як його взяли моанці минулого року. Ремісник, якого звали Дзвоник Косава, побачивши Воїславове лице, яке було мічене ознаками крові Драконів, оповів, що Дубовий частину загону розпустив на зиму, а сам відсиджується в схронах Чорного Яру, з жоною та ще десятком чоловік, час від часу виходячи на Дубненський шлях, і знищуючи моанські роз’їзди.

Вони дійсно віднайшли Люта в Чорному Яру, трохи не отримавши по стрілі в спину. Поштивий суддя аж кипів від люті:

— Як вам тільки до голови прийшло сунутися сюди в мані … О, необережність…

Оповідь про Вогнеданову смерть вразила партизанів. Пані Квітослава плакала, не криючись. Сам Дубовий тільки стискав кулаки, які у судді були доволі замашними. Сказав ненависно:

— Шість ран було на його тілі — за кожну по два поганця… За понівечені руки — по десятку… О, як же він грав на флейті, Вогнедан, Повелитель… Я вдостоївся почути його гру лише раз, на отих змаганнях, де ми з Трембичем відзначились. І потім довго згадував ту мить…

Воїслав дивився на Дубового, і щось собі міркував. Зрештою зібрав своїх воїнів і запросив жриць. Сказав спокійно:

— Милі мої браття… Перед вами стоїть божевільний … Я зрозумів це лише тоді, коли не побачив Місяця в глибинах Сіллуру. А отже — я не можу більше бути над вами старшим. Тим більше, що вам потрібно повернутися до Ігворри, аби віддати звіт Владу Чорногорському про невдачу з леараном. Я винен перед паном Трембичем за свої негідні власних вух слова, сказані мною тоді, в Моанії, і ще раз щиро прошу вибачення…

— О, немає потреби, — мовив Ярослав розчулено, — в вас говорило горе…

Веданг простягнув правицю, і чорногорець стиснув йому зап’ясток.

— Ми з Тополиною, — продовжував Дракон, — залишаємося у Веданзі. Це моє князівство, і я маю його обороняти. Ви ж вирушайте до князя Влада. Візьміть з собою пажа Птаху — за наказом Повелителя він має бути біля його сина. Пан Родомир Болотяна Рись має право вибору — або йти з вами, або залишитись тут.

— Я залишаюсь, — сказав Родомир, — звідси ближче до Зелеміню.