Мирослава Горностаева - Вогнедан, Повелитель…

- І яке ім’я у юного вельможі? — спитав Повелитель з усміхом.

— Влад Чорногорський, — мовив Барткевич, — звелів назвати дитя Вартиславом.

— О, Чорний Дракон всміхнеться у гаю дубовім, — сказав Вогнедан, — але Воїслав… Я маю з ним поговорити…

Веданг на всі докори Повелителя лише відмовчувався. Про народження сина вислухав без особливої радості, і тут таки звів розмову на інше.

— Присягни, — сказав Вогнедан врешті, - що будеш робити все, як личить воїну, не порушуючи закону й права.

— Я не можу…, - прошепотів Веданг, — дати вам таку присягу, Повелителю…

— Тоді я наказую — припинити, — жорстко мовив правитель, — чи чув, вельможний Воїславе?

Оскільки розмова ця відбулася вже на страгійській землі, Воїславу не було обтяжливо виконати наказ. Він не суперечив Повелителю — Вогнедан згасав на очах. Він почав кашляти кров’ю, а рана в грудях ніяк не загоювалась. Срібляна лише хитала головою — вона визнала себе безсилою. Загін мчав тепер майже без перепочинків — Воїслав боявся, що до Сіллуру вони Вогнедана живим не довезуть.

До озера Сіллур вони дібралися вночі, зоставивши позаду поворот до Гнізда Драконів. Був якраз повень — самий час для споглядання. Воїслав виставив варту, а сам обережно підняв на руки легеньке тіло Повелителя і пішов з ним до знайомої верби.

— Тут, — сказав, — ми колись очікували на того поганця Рибку… Боги мої, нам здавалося, що цей розбишака є найупослідженішим з людей…

Біля кореня старої верби сів Воїслав, обережно підтримуючи Вогнедана. Небо було чистим… Ні хмариночки. Лише тремтить прохолодне осіннє повітря, і міниться в небі зоряний блиск… А Місяць-повень повис над озером в сяючому ореолі.

— Гадав я, — сказав Вогнедан співуче,

Що такого вже немає,

Та ось він — ясен місяць!

Не з-за гір,

А з глибини поважно випливає!

О, яким дивом є цей Місяць в глибинах вод, що має бути ознакою нашого духу…

— Вас ніщо не здолає, - мовив Воїслав, і в його обвугленій душі щось здригнулось, — ваш дух є незнищенним, бо не втратив можливості побачити красу цієї ночі. У мене ж перед очима кривавий туман… Мені байдуже до жон у Високому Замку, байдуже до малого Воїрада… Я не зрадів народженню маляти, яке зватиметься ім’ям мого батька… Я прагну крові, неначе є упирем зі страшної чорногорської казки. І вже не можу насолоджуватися цією миттю.

— О, Воїславе, милий брате, — озвався Вогнедан опісля довгої мовчанки, — я ніколи, нічого і ні в кого не просив… Але, ставши в росяних травах, я проситиму Богів повернути мене сюди для битви… Повернути, наділивши силою пращурів… Повернути, зоставивши пам’ять про оці страшні часи. І повернути разом з тобою, щоб ми знову йшли обіруч по явному світу…

— Та невже ж, — простогнав Дракон, — моанські гієни осквернятимуть нашу землю стільки років? Невже ваш син так і не вдягне вінець Богорівних?

— Нікому не дано визначити майбутнє напевне, — мовив Вогнедан, — якщо Ельбер відродиться до мого народження, то я стану його захистом і пострахом для його ворогів… Якщо ж ні — то я хочу стати вогняним мечем останньої битви. А нині моя кров вистигає, милий брате… Я хочу встигнути сказати… відхідну Повелителів…

Воїслав застиг в німій скорботі. Він розумів, що друг відчуває близькість смерти, але все ще відмовлявся вірити.

— У мене немає навчителя, — співуче вимовив Вогнедан, — життя — мій навчитель… У мене немає володаря, судьба — мій володар… У мене немає зброї, тверда воля є моєю зброєю… У мене немає панцира, незламний дух є моїм панциром… І я помираю знову… Щоб відродитися таким, як я бажаю…

Він знову замовк. Щось хрипіло йому в грудях, лице викривила болісна судома. Воїслав гладив волосся друга, мокре від смертного поту. Нечутно підійшли жриці… Впав поруч на коліна Родомир. Біля нього опустився на землю Войко Тополина… Темні постаті чорногорців-вартових присунулися поближче.

Паж Птаха ткнувся обличчям у вояцький плащ, яким було прикрито Вогнедана. Мовив ламким голосом підлітка:

— Мій Повелителю… Дозвольте вас супроводжувати за звичаєм….

— О, нині не ті часи, — слабко озвався Вогнедан, коли Птаха вже втратив надію почути його голос, — друже Птахо! Наказую тобі жити і битися за Ельбер. І померти у битві, якщо в тому буде потреба. Ти маєш стати воєводою для мого сина. Нехай твоїм володарем буде Світлян, Повелитель… Ти розповіси йому, друже Птахо, як я любив його… Він був занадто малим, він може забути… Моє лице зітреться з його пам’яті… Розкажи йому про той день, коли я оповідав вам про білих пардів Чорногори.