Мирослава Горностаева - Вогнедан, Повелитель…

— Я теж людина, — сказав Трембич, — Змінена. .. Ви забули?

Воїслав опам’ятався. Він подивився на Ярослава так, наче побачив його вперше. І сказав розгублено:

— Забув… Але ж таки забув, Ярославе… Чи пробачиш?

— У вас не душа — суцільна рана, — мовив Трембич, — я пробачаю… Але прислухайтесь до моїх слів.

Коли чорногорці пішли до будинку, Родомир мовив обережно:

— Воно б і правда… Занадто це все… огидно. Доцільно було б припинити страждання…

- І ти туди ж, — хмикнув Дракон, — забув про Рогволода Зоредива? Сам же й оповідав… А бачив, що зробили з Повелителем? А на себе в люстерко давно дивився?

— О, так…, - сказав зелемінець і потер обрубки вух, — але ж вороги наші — безчесні варвари… І тому…

— Я є тут старшим, — мовив Веданг, — і тому все буде по моєму слову.

Родомир опустив голову, і сів на колоду спиною до паль.

***

Маєток Воїславів загін покинув зранку. Перед тим Воїслав сотворив ще одну жорстокість — почекав, доки винесуть з двору і покладуть на ноші знову непритомного Вогнедана, і підійшов до молодшого Редіна.

— Зрозумів, хто ми? — спитав моанською

— Елберети…, - схлипнув хлопчина, — звірюки…

— Добре, — всміхнувся Веданг справді нелюдським усміхом, — я залишу тобі життя… Щоб ти пам’ятав про те, що бачив, але не міг помститись…

Воїслав наздогнав своїх на виїзді з сільця. За ним палав маєток Редіних.

— Відтяв хлопчиську руки, — мовив неголосно, — і припік рани… Виживе… І пам’ятатиме, як сьорбав колись юшку ложкою з гербом Дубовицьких.

— Челядь, — сказала Срібляна, — ти так і залишив замкненою в будинку?

— Авжеж, — засміявся Веданг, — хоча їм і не по чину вогняне поховання.

З другого боку до Воїслава під’їхала Черна. Він бачив зараз замість її обличчя похмурий писок імператорського гвардійця, і мерехтіння мани довкола, доступне лише зору ельфа.

— Воїни, — сказала, — відповідають за чини свої родом усім… Але в чому винні інші люди?

- І ти теж… — прошипів Воїслав, — а в чому були винні мешканці Гралуни, на яких ти зрушила лавину, жрице Чорнобога?

— Я не знаю жалості, - холодно мовила Черна, — бо намагаюся керувати вітрами, що віють з безодні… Мені шкода не тих безмізких шматків плоті — тебе, Воїславе… Твоє переродження буде лихим…

— О, після смерти…, - пирхнув Веданг, — сподіваюся, що Боги таки розсудять справедливо, і не відродять мене моанцем….

Воїславів загін тягнув за собою кривавий слід до самої Страгії. Кілька разів вони змінювали ману , перекидаючись чи-то торговим обозом, чи-то вояцьким загоном. Веданг убивав, де тільки була можливість. Він не милував нікого — мирні північани, котрі траплялися на його шляху, вмирали так само, як і вояки. Виняток він робив лише для мешканців підкорених країв, намагаючись утриматися на грані справедливості. Гросатець, або гесутець, вважав Воїслав, був такою ж жертвою завойовників, як і він сам. Якщо, звичайно, не служив у моанському війську.

Зелемінь зустрів їх пригнобленою тишею… Мовчали покинуті хутори, а поля заростали травою. І поникли сади Ведангу, бо нікому було збирати врожаї.

Вогнедан отямлювався за весь довгий шлях ще тричі. Він прикликав до себе обох чорногорців, і довго розмовляв з ними, згадуючи минуле. Трембич наважився оповісти Повелителю про похорон Дани, і Вогнедан прошепотів ледь чутно:

— Ти теж її любив, самотній закоханцю… О, я не можу забути її очей…

— Моє прибране ім’я було — «Самотній верховинець», — озвався Трембич, — але всі однак розгадали мою таємницю.

— Вона була гідна, — вимовив Повелитель, — нашої любові… Там, в росяних травах, я простягну до неї руки… Руки, не обрубки… І вона згадає мене…

— Я не смів ревнувати, — зітхнув Ярослав, — до такого суперника… Але мені дозволено було обожнювати недосяжну зорю… Я теж сподіваюся на зустріч…

З Барткевичем Вогнедан говорив про Родогору, та пана Богудана Змія. Згадував Ратислава Летича, з яким дружив на засланні. Слухав оповіді про те, як бореться з Ішторном Чорногора… Розпитував за жінок дому Драконів — Вишню та Гордану.

— Князь Воїслав, — врешті наважився Барткевич, — потиху втрачає глузд… Він намагається приховувати це від вас — адже ви нечасто є духом з нами. Він убиває всіх, хто має нещастя визнати себе моанцем… Навіть жон і дітей… І він за весь цей час, що є з нами, не спитав про своїх дружин і синів…

— Синів? — перепитав Вогнедан.

— О, так… Пані Гордана народила здоровеньке немовля… Якраз під час облоги… Тут ішторнійці ломляться до Ігворри, а тут… Але обійшлося. Князь Влад зволив сказати, що малий Дракончик є щасливим оберегом Високого Замку… Він же і прийняв дитя на сорочку, адже пан Влад є Ведангом по матері.