Мирослава Горностаева - Вогнедан, Повелитель…

— Я привезу тебе туди, — обіцяє Воїслав, — а звідти ми вирушимо до Чорногори… Ви ще побачите сина, Повелителю…

— О, моє дитя, — тихе зітхання, — ні… Нехай він запам’ятає мене красивим…

Воїслав не відходить від ложа… Він тримає в долонях руку друга, якій вже ніколи не взяти ні меча, ні флейти… Він говорить якісь незначні слова, оповідає, як розшукував Вогнедана в Моані… І про щоденник принца Літтона оповів, чим спромігся викликати усміх на спалених гарячкою вустах Повелителя.

— О, цей варварський поет, — сказав Вогнедан з легкою насмішкою, — іноді мені здавалося, що цей доволі гідний дух замкнули у тілі варвара на покарання. Зрештою, я на нього не ображаюся — він дійсно не міг зробити для мене більшого, аніж зробив.

— О, звичайно ж, — пирхнув Дракон, — спершу він тримав тебе в нашийнику, тоді вдягнув кайдани на ноги…

— Він називав мене стягом, — всміхнувся Вогнедан, — а ворожий стяг не віддають переможеним, якщо вже захопили його… Наш стяг, мій меч, прозваний «Державним», вінець Богорівних… Все це в лапах воєводи Ріміна, і хоча ці речі не варті варварських грошей, воєвода не віддав би їх нізащо.

— О, воєвода Рімін, — вишкірюється Воїслав, — вже давно у мейдистському пеклі…

— Ти вбив його? — питає Вогнедан.

— Я, милий брате… І я присягаю тобі привезти до Боговлади клейноди Краю… Я покладу їх до скарбниці, і колись, у вільному стольному місті, ти знову одягнеш вінець… Ви вдягнете вінець, Повелителю…

— Повелитель, який не може взяти меча до рук, — зітхнув Вогнедан, — має поступитися місцем сину… Я сподіваюся побачити свого сина в короні з сяючим каменем. Я стану його радником, його опорою. Але Повелитель має бути втіленням краси і гармонії, а не безруким калікою з рабським тавром.

Воїслав не відповідає… Він тільки гладить знівечену руку милого брата і не може витиснути навіть сльозини з сухих очей.

А Вогнедан говорить тихим своїм голосом, що може співати, мов флейта, і звучати, мов крижаний дзвін. Оповідає, що трапилося в маєтку Ріміне, розказує про шлях до Неззу і про Даркана Логіна, який не загинув у Страгії, щоб опинитися на каторзі… Про фортецю з недокінченим муром розповідає, про її нещасливих будівничих… Воїслав зітхає — він знав особисто і Крутовицького, і Косача… А тим більше — Стаха Вербинського та пана Лисичко.

— Я сподіваюся, — закінчує Вогнедан, — що хоч частина з них вирвалася на волю…

— О, я бачив мертвих, повішених на мурах фортеці, - мовить сумно Воїслав, — але їх було набагато менше сотні… І галери в гавані не було. Він таки вийшов в море, твій Стах Вербинський.

— О, хвала Богам! — щиро сказав Повелитель, — я щасливий… Милий брате Воїславе, я ще хотів би побачити Родомира… Я так вболівав, коли його купив якийсь недолюдок…

Птаха зірвався з місця одразу ж. І за хвилину привів зелемінця.

Гідний шляхтич з порога вклонився знівеченому володарю звичаєвим уклоном. І просяяв, побачивши усмішку Повелителя.

— Ти таки чкурнув знову, — мовив Вогнедан, — заповзятливість гідна похвали…

— Та біда не проминула, — озвався Родомир, — мене схопили, і, якби не князь Ведангу… Вірите, Повелителю, коли він видер мене з рук ловців, то я навіть не запитав себе, чим я дозолив охоронцям Цитаделі. Одна думка була в голові — який же я дурень, що попався втретє…

Лице Повелителя звела судома болю… Птаха метнувся за двері прожогом, і до покоїку увійшла Срібляна.

— Досить, — звеліла, — вийдіть…

Воїслав вийшов. Ще раз витер сухі очі і подався з Родомиром надвір, змінити на варті обох чорногорців. Трембич з Барткевичем мовчки сиділи на колодах біля замкнених воріт, відвернувшись від паль з конаючими людьми. Молодший Редін, що був прив’язаний до стовпчика ґанку, висів у путах непритомним. Біля нього нудьгував Тополина.

- Ідіть, — сказав Воїслав всім трьом, — відпочиньте.

Войко одразу ж пішов у дім. Чорногорці затримались. Трембич мовив тихо:

— Ваша вельможносте, ви чините зле… Звеліть добити цих людей — їхні муки не воскресять Чорного Дракона…

— Але принесуть мені задоволення, — ошкірився Воїслав, — он і Тополині подобається…

— Ви не маєте права, — озвався Барткевич, — привчати змінену людину до непотрібної жорстокості.

— Нехай вчиться, — сказав Веданг, — злішим буде.

— Ви збожеволіли , пане Ведангу, — вимовив Ярослав, — Повелитель заборонив би вам подібне…

— Ти, — мовив Дракон люто, — мовчав би вже… Нашим пращурам потрібно було понищити людей цього світу… Гарматами з холодним вогнем… А на тих, хто залишиться — вдягти нашийники. І взяти до рук батога. А не морочитися з оцим зміненням. ..