Мирослава Горностаева - Вогнедан, Повелитель…

Почути його голос… Хоч би раз, востаннє…

Воєвода Рімін отримав своє першого ж вечора зворотнього шляху… І маленький загін рушив на південь.

І ось Воїслав сидить у панському будинку Богами забутого моанського селища. І дивиться на лезо клинка.

Те що він зробив, і робитиме далі — огидно і некрасиво … Але він не зробив би стільки зла, якби не побачив на оцих моанських коровах сукні з боговладського шовку…

Срібло на столі… Посуд з гербом Дубовицьких, родичів його матері… І браслет на руці товстої моанки… Браслет його тітки Велеради Дубовицької, сестри княгині Ружени.

В двері спочивальні обережно пошкреблися… Птаха, Вогнеданів паж… Хлопець глянув злякано в куток, де й досі сиділа оголена дівчина.

— Пане Воїславе…

— Я не є скотоложцем, Горобчику, — мовив Воїслав рівно, — мені огидно навіть дивитися в бік цієї дівки… Я тільки зірвав з неї боговладський шовк, аби вона не оскверняла його своїм немитим тілом. Що ти хотів, дитя моє?

— Повелитель, — мовив хлопчина тремтячим голосом, — кличе вас до себе…

Воїслав підхопився з ложа. Сказав, облизнувши пересохлі вуста:

— Перекажи, що іду…

Птаха щез. Воїслав задумливо глянув на моанську дівчину, все ще тримаючи в руці меча. Вона зрозуміла цей погляд по своєму. Підповзла до Веданга і охопила його ноги.

— Геть! — сказав Дракон ельберійською. Дівчина схлипнула і полізла на ложе.

— Тварина, — мовив Воїслав гидливо, — я убив твоїх рідних, а ти ладна мені віддатися? Здихай, щоб не плодила покидьків!

Свист меча… Короткий скрик… І тиша.

Воїслав витер скривавлений клинок об ковдру, що валялася на підлозі. Вийшов зі спочиваленьки… Поруч з кімнатою дівчини була спочивальня її батьків.

Там теж було ложе. Широке, з перинами і пуховиками. Перини було скинуто на підлогу, і Вогнедан лежав просто на вояцьких плащах, прикритий плащем же. Він був притомним — очі дивилися спокійно і твердо. Болю в них не було — Срібляна постаралася, але Воїслав знав, що це ненадовго.

— Милий брате Воїславе, — вимовив Вогнедан, — о, я щасливий… Ти живий…

— Ви врятували мене, Повелителю, — стає Воїслав на коліна перед ложем, — але, можливо краще було б мені померти…

— Я хочу, — ледь чутно говорить поранений, — признатися до вини…

— Я бачив, — сказав Веданг, — батькове тіло на палі… Про те, що вони хотіли від вас, я знаю теж. Ми врятували Родомира Болотяну Рись, якому ви і оповіли про падіння Боговлади.

— Може я — і сльози блиснули в синіх очах Повелителя, — мусив зізнатися?

— Батько, — мовив Воїслав, — не зміг би жити в рабстві. Що сталося, те сталося… Вони самі вибрали, наші воїни, поміж ганьбою і смертю. В цьому немає вашої вини…

— О, називай мене братом, мій Ведангу, — шепоче Вогнедан, — тоді я повірю, що ти не звинувачуєш мене в муках князя Вартислава….

— Брате Вогнедане, — говорить Веданг, — милий брате…

— Говори мені «ти», як в нашій юності…

— Я віддав би за тебе душу, — говорить Воїслав, — мій Принце Яблуневого Саду.

— Я вірив, — шепоче Вогнедан, — що побачу тебе ще раз.

— А я так був впевнений в цьому, — силиться на усмішку Воїслав, — я і флейту твою зберіг…

Він раптово замовкає і прикушує губу до крові. Теплий струмочок побіг по підборіддю.

Хто там схлипує у кутку? Це Птаха, паж Птаха… Та багряним вогнем горять сухі очі Воїславові.

— Не грати мені на флейті, Воїславе, — рівно говорить Вогнедан..

— Доберемось до Чорногори — я сам тобі гратиму, брате, — мовить Воїслав і підносить до вуст знівечену Вогнеданову правицю, — кожного вечора…

— Ти ж, ніби, більше від флейти, любив попід вікнами в панночок на гітарі грати, — шепоче Вогнедан і бачить, як від цього немудрящого жарту здригаються вуста друга, наче від болю.

— Для тебе — вивчусь, — обіцяє Воїслав, — ти тільки тримайся… Виживи, Повелителю…

— Ти бачиш, що у мене на чолі, Ведангу, — ледь здригається голос Вогнеданів, — як мені дивитись в очі дітям Ельберу?

— Хай соромляться гієни з Півночі своїх вчинків, — твердо сказав Веданг, — тобі соромитись нічого… Брате мій… Зостанься… Виживи… Не помирай. Навіть в знівеченому тілі ти є душею Ельберу.

— Змучений дух в зраненому тілі, - мовить Повелитель, — таким нині є Ельбер… Та я дійсно не хочу помирати, милий брате. Ще трохи побути в явному світі, коли поруч нема гієн… Коли руки друга стишують біль у ранах і тамують спрагу… Я мріяв… Весь цей страшний рік я мріяв ще раз побачити, як відбивається Місяць в глибинах озера Сіллур.