Мирослава Горностаева: Вогнедан, Повелитель…

— Вони візьмуть з собою озброєну варту, — похитала головою пані Квітослава, — ні, це не дуже добрий план…

— О, ну скільки там вони візьмуть, — ошкірився Дракон, — десяток людців? Ну, нехай два десятки… Нас троє дивних, кожний з яких здолає вісім ворогів. Саме стількох я прикінчив лише при відбитті однієї атаки на боговладські стіни. Ну, і скількись зоставимо пану судді і Тополині.

— Якої ви високої про мене думки, — протягнула пані Квітослава., - я ж бо не є войовницею. Однак, за шістьох можу ручатися… І можна задіяти луки…

Зрештою вирішили дібратися до Збраславу, і там визначитись остаточно. Воїслав прикрив маною Родомира, взявши за зразок лице вбитого ним зрадника з Зелібору, прикрився сам, те ж зробила і пані Квітослава. Суддя і Войко поки що не вдягали личину, з огляду на людський вигляд.

В Зеліборі вони зупинилися в заїзді, видаючи себе за торговців, пограбованих розбійниками. Стольне місто Зелеміню вже жило своїм життям — мертвих було поховано, потроху поверталися втікачі. От тільки на вулицях майже не траплялося дивних , озброєні ж моанці розгулювали зграями, зачіпаючи зеліборців, і відбираючи все, на що падало їхнє лихе око.

Однак торгівля в місті потиху йшла, і четверо купців зі слугою та рештками скарбу ні у кого не викликали підозри.

В місті на них очікувала приємна несподіванка. До Зелібору зволили прибути князь Рекін Предславін… Рудан, очевидячки титулував себе сам, навіть не дочекавшись, доки моанці винагородять його за зраду. Воїслав вирішив почати з нього, а потім уже зайнятися братом і сестрою.

Пані Квітослава, в дівоцтві Квітослава Творимир, зелемінська шляхтянка і наближена панна княгині Рогволоди, знала зеліборський княжий дім, наче власну спочивальню в понищеному варварами дубненському будиночку судді. Вона одразу ж сказала, що тут буде легше, ніж у Збраславі.

Коли пані Квітослава, стоячи посеред її покоїку у заїзді «Зелемінка», прикрилася новою маною, Воїслав аж усміхнувся від захвату. Перед ним стояла особа невизначеної статі, зодягнена в чорне з голови до стіп… Штани, куртка, каптур… На обличчі — чорна сіточка… Не людина, і не дивний… Тінь.

— О, так вбиралися вивідачі під час війни з Моозом, — мовив суддя, — якби у нас насправді було подібне вбрання, тоді не потрібно було б і мани. Мана — справа ненадійна: трохи розхвилюєшся, і…

— Я не хвилюватимусь, — мовила пані Квітослава, — чого бажаю і вам…

Рудан зайняв колишні покої княжича Яровита Лларана. Це винюшив Тополина, який, під виглядом злодюжки, ходив дізнаватися, чи не можна записатись до Руданових найманців. Йому порадили їхати до Збраславу, бо новобранців опитує особисто князь Кеян. І добряче потягали за вуха, перевіряючи, чи нема на ньому мани.

Вночі переходами зеліборського палацу ковзнули три тіні… Три чорних тіні, котрі мали легку ходу ельфійських воїнів…

Про всі таємні ходи палацу Лларанів знала хіба що Чаяна… Але для сповнення помсти було достатньо і того, що пані Квітослава відала про хід, який вів з Яровитових покоїв до альтанки у парку. Колись, ще до народження Яровита, покої ці займала юна Рогволода, щаслива зі свого шлюбу княгиня Зелеміню… Вночі вона ходила милуватися Місяцем до гарнесенької альтаночки, оплетеної диким виноградом, а супроводжувала її дівчинка- ельфійка, яку звали Квітославою… І яким же щастям спалахували очі Рогволоди, коли князь Володар відвідував альтанку неочікувано для неї… І говорив з усміхом: «О, ночі швидкоплинний сон… Однак, зупинити…» Тоді Квітослава вклонялася належним уклоном і залишала подружжя в альтанці на самоті.

О, ночі швидкоплинний сон… На чужому ложі розвалився Рудан Логін, маючи біля себе дівицю з моозьких переселенців. Він давно перестав морочити собі голову з гостровухими полонянками, котрі намагалися перегризти горло ґвалтівникові. Звичайно цікаво було брати подібних дівок силою, а деяких ще й загнуздувати, як кобилиць, щоб не дотяглися зубами до шиї. Однак, клопіт набридає, а коханка, ладна виконувати всі твої забаганки, є кращою за будь-яку витончену красуню.

Тіні виникають у спочивальні… Здається — просто зі стіни. Вони нечутні, немов злі духи… І такі ж безжальні.

Зранку Руданові тілоохоронці знайдуть в спочивальні шлюху з перерізаним горлом. І жодного сліду Рудана Логіна…

***

Ліс… Зелемінський ліс… Майже не обжита частина Ельберу, володарі якого намагалися зберегти, де це видавалося можливим, природу в недоторканому вигляді. І невеличкий табір на галявині, біля джерельця.