Мирослава Горностаева - Вогнедан, Повелитель…

Рудан, прив’язаний до дерева, давно обмочився від страху. Він труситься всім тілом, бо в цій глушині месники не вважають за потрібне утримувати ману .

Одного Воїслава з його страшним поглядом було б досить, аби Рудан зрозумів, що смерть його буде тяжкою. А тут же ще і Родомир Лемпарт Лларан-Драган… як там його далі… Болотяна Рись, якому він, Рудан, особисто відрізав вуха, щоб причепити їх собі на мотузку перед очима закривавленого бранця…

Двох інших не може згадати Рудан, хоча обличчя і чоловіка з людей, і жінки- ельфійки здаються йому знайомими. Він бачив їх, і то навіть в зеліборському палаці… Жінка напевне — колишня двірська панна, набачився він їх свого часу… Як вони позирали в його бік — нечема, мовляв… Одну з таких дівуль він розіпнув на ліжку і розважався зі зв’язаною аж доки не набридло. А потім — віддав воячні.

Чоловік з вигляду — пожиттєвий шляхтич. Вірний раб нелюдей, хоча і серед подібних йому траплялися розумні люди… Яким не треба було пояснювати — панування ельфів закінчилося. Але цей, видно, не з таких. І так дивиться на гостровуху шлюху, що все стає зрозумілим… Цікаво, чи довго він їй віршики писав, доки вона допустила його до себе?

А біля вогнища возиться ще один знайомий — Войко Тополина, Воїславів паж.

Вся компанія розсаджується на галявинці перекусити. Неначе на прогулянці у парку… Розподіляють харчі, вділяючи чоловікам-людям більшу порцію. Поволі їдять, щось обговорюючи. Жінка сміється переливчастим сміхом…

Як їм вдалося його викрасти? Там же повен палац охорони…

Воїслав підводиться на ноги. Питає щось у свого Тополини. Чи знайшов він у лісі мурашник…. На біса їм мурашник, клятим нелюдям? І що вони зроблять з ним, Руданом?

Тополина мило усміхається і відповідає ствердно. Тоді Воїслав ввічливо вибачається перед приятелями і йде до Рудана.

Поки Веданг тримає у Логіна меча біля горла, Тополина відв’язує Рудана від дерева і скручує йому спереду руки. Тоді береться за мотуз… Воїслав грається мечем, не вимовляючи жодного слова… Рудан іде за Тополиною, відчуваючи спиною пекучий погляд Дракона.

Ось і мурашник біля дерева. Воїслав обдивляється величеньку купку, де снують діловиті комахи, і зітхає:

— Доведеться потривожити… Шкода, але що ж… Нехай вибачають маленькі воїни…

І починає мечем зрізати з Рудана одяг. Робить він це швидко, часом розсікаючи разом з тканиною живе тіло. Рудан кричить і метається на мотузі, але Тополина тримає його міцно, як селяни тримають непокірну худобу.

Скінчивши з роздяганням, Воїслав забирає у Войка мотуз, і тягне Рудана до дерева з мурашником. Саджає його просто на купу з комахами і міцно примотузовує до стовбура.

— У тебе, — говорить врешті, - буде час посидіти тут і подумати. Тут трохи зручніше, ніж на палі, але і в такому сидінні є свої приємності…

Мурахи повзають по Рудановому тілу, і порізи від Воїславова меча починають пекти вогнем.

— Згадай, — говорить Воїслав, — всіх, кого ти замордував, собако… Згадай — і здохни… Крику твого тут ніхто не почує, а вмирати ти будеш довго…. Довше, ніж мій батько вмирав.

І йде геть, а вслід йому несуться навіть не крики — виття…

— Миле паньство, — говорить Веданг, виходячи на галявину, — ми можемо їхати до Збраславу.

— О, чи не занадто, — морщиться пані Квітослава, — простіше було б прибити його мечем до ліжка поруч з його дівкою.

— Ця помста, — відповідає Веданг, — належить мені.

Коней вони купили ще в Зеліборі на гроші, які добули, пограбувавши моанського торговця. В Зеліборі ж добули і ноші, на яких привезли сюди Рудана, спеленутого, мов лялечку. Моанському роз’їзду, який трапився у них на дорозі, оповіли, що везуть додому хазяїна-купця, який підчепив проказу на зелемінських болотах. Моанців як вітром здуло — прокази, яка часом траплялася поміж кедазьким населенням Страгії, завойовники боялися ще більше, аніж багряної чуми.

І Воїслав звершив свою помсту… А нині сідає в сідло, не звертаючи уваги на крики, що луною розносяться по лісу.

— Я не виконав вашого наказу, Повелителю, — шепоче він, — але я вже не в змозі це припинити. Бо я — б ожевільний… Божевільний… Тобто — вільний від волі Богів…

Зелібор вони тепер обминули стороною. Вже інша мана у загону Воїслава — обличчя моанських вояків. Один Тополина їде без прикриття — його месники видають за страгійця на моанській службі.

Збраслав вони проминули теж… І звернули з Збраславського шляху.