Мирослава Горностаева: Вогнедан, Повелитель…

Воїслав з хвилину подумав. Тоді усміхнувся так, що кедаг знову затулив голову руками.

— Не бійся, — сказав Веданг, — хочеш мати харчі і тканини для своїх людей?

— А що я вам можу за це дати? — злякано спитав Гнеш, — хіба вам потрібен торф?

— Ні, - мовив Дракон, — але мені потрібна допомога… Нещодавно я убив Рудана Логіна. Хочеш помститися другому вбивці твого брата?

— Я б дуже хотів, — з несподіваною люттю мовив кедаг, — але ж як?

— Залишайся тут, — мовив Воїслав, — ми привеземо харчі і одежу… І ти проведеш мене до своїх людей… Я хочу знати шлях…

— Вам не запам’ятати дороги, — прожебонів кедаг.

— Запам’ятаю, — ледь всміхнувся дивний, — мені це під силу.

За харчами до містечка Теширади поїхали суддя та Тополина. Швидко й повернулися навіть не з торбинами — з возом…

— Я, суддя, займаюся розбоєм на великій дорозі, - бурчав Дубовий.

— Коханий, дивіться на це, як на військовий трофей, — ніжно промовила Квітослава, — добрій людині не гріх пограбувати моанських грабіжників.

— Так, але ж все, що на возі, - буркнув суддя, — собаки відняли у добрих людей Прикордоння…

— Нічого не поробиш, — втрутився Воїслав, — давайте торбини. Зі мною піде Родомир — у дивного менше можливостей підчепити заразу.

Гнеш провів обох воїнів в саме серце трясовини. Там було кілька сухих острівців, де й жили прокажені кедаги в хижках з очерету. Оподалік диміли печі для сушки торфу.

Кедаги спершу поховалися по хатках. Але подарунки змусили їх вибратися назовні. Веданг розподілив дари, стежачи, щоб всім дісталося порівну. Обличчя бідолах були спотворені хворобою — у кого більше, у кого менше. Дехто, як ото Гнеш, мав покорчені проказою руки. Воїслав спитав у Гнеша:

— У вас тут мало жінок, я бачу?

— Менше, ніж мужчин… — відповів кедаг.

— А як же ви пораєтеся біля того торфу? Адже хвороба…

— У багатьох вже немає сили, — зітхнув кедаг, — ви ж бачите — серед нас немає тяжкохворих. Вони померли.

— Вам потрібен раб, — сказав Воїслав, — сильний і поки що здоровий…

— Він заразиться все одно, — сказав кедаг сумно, — та і де нам взяти грошей, щоб купити раба?

— О, я привезу вам чудового раба, — прошипів Воїслав, — він мало їстиме, бо в ньому половина нашої крові. Це він нині роз’ївся, напевне, але нічого — відвикне. І привезу рабиню… Здорову жінку для кохання і праці. Раба зватимуть Кеян… Просто Кеян — адже у рабів немає прізвища. А жінку — Франа.

— Ми не сміємо і мріяти, — мовив кедаг розгублено, — але ви говорили про помсту…

— Оце і є моя помста, — засміявся Дракон, — а потім вона буде твоєю.

***

Четверо вершників в’їжджають до Збраслава літнього вечора. Четверо багато, але нечупарно вдягнених людей, з виду чи-то моозців, чи-то страгійців.

П’ятий іде поруч з конем. Руки йому скручено за спиною, а на шию накинуто петлю. Кінець мотуза від петлі тягнеться до луки сідла ватага цього маленького загону.

Бранець є дивним. Він легко ступає босими ногами по запилюженій дорозі. Старенька, бувала в бувальцях вишиванка, гаптована червоно чорними сплетеними квадратами, роздерта на грудях і забруднена кров’ю.

Обличчя полоненого теж в крові, вилицю розбито… Під носом засохли темні струмочки.

Ватаг питає у вартових, де можна побачити князя Кеяна. Ті кличуть вояків, котрі тиняються по двору фортеці, або грають у кості.

Хтось уже побіг доповідати. Решта зацікавлено роздивляється полоненого, котрий стоїть, гордовито підвівши темноволосу голову. В очах зв’язаного бранця танцюють багряні вогники.

— Оце так… Оце так-так…

Кеян Зелемінський швидко збігає по східцях на двір фортеці.

— Який у нас гість, — всміхається він, — оце так зустріч… вельможний Воїславе.

— Ми, — говорить ватаг, — є моозцями на імператорській службі. Гостровухого пса ми схопили, коли той мандрував на північ. І вирішили віддати на ваш суд…

— Ясна річ не задаром, — шкіриться другий моозець, а перший рикає:

— Заткнись! За винагороду віддати, бо чули ми, що ваша милість не терпить гостровухих.. .

— Та він же сам гостровухий, — доволі голосно говорить третій вояк, і ватаг знову рикає:

— Стули рота! Отже, ми до вашої милості з подарунком.

— Цінний подарунок, — мовить Кеян, підходячи поближче, — молодці, сучі сини. Матимете свою винагороду. Гей, там! Моозців нагодувати від пуза і вказати місце для ночівлі. А цю звірюку ведіть за мною.

Порожньо у залі фортеці, куди ледве проникає світло через бійниці-вікна. В кріселку біля комина сидить Чаяна, поставивши ноги на подушечку. Кедазька рабиня розчісує їй коси. Поволі розчісує, бо знає — смикне необережно, і кара її не промине.