Вартові дивляться перелякано один на одного. Кожен думає — а може його сусід і є ще одною нелюддю…
Загін під проводом Кеяна Зелемінського тим часом виїжджає у браму і зникає в ночі… Князь кидає на прощання хрипким застудженим голосом:
— Повернуся завтра по обіді. І щоб лад був… Бо запорю ледацюг!
Не повернувся він ні завтра, ні післязавтра… Ні він, ні його красуня-сестра…
Десь за тиждень з замкнутого льоху потягло трупним смородом. Коли збили замок, то віднайшли там труп запідозреного у шпигунстві страгійця, котрий, однак, так і зостався навіть після смерти звичайнісінькою людиною, і… вояка-ельберійця, який поїхав з князем та його сестрою.
Спішно посланий до Предслави гонець провернувся зі звісткою, що туди князь Кеян та його сестра не прибували.
І того ж дня з Зелібору приїхав вояк зі звісткою про зникнення Рекіна Предславіна, сиріч Рудана Логіна.
Страх обійняв вояків, а одного чоловіка запідозрили в тому, що він є ельфом в мані , і його забили до смерти. Та смерть не змінила його обличчя.
Останнім ударом по вкрай переляканому воїнству була знахідка в шафці, де князь Кеян тримав корону Богорівних та ельберійську корогву, перемазану брудом.
В шафці нині було порожньо. Зник і меч князя, старовинний меч в чорних з золотом піхвах. А до стінки шафки було приколото ножем коротку записку ельберійською мовою:
«Мені належить помста… Воїслав.»
***
— Мені належить помста, — повторює Воїслав співуче. Він сидить у кедазькій хижі, де допіру зустрів прокаженого Гнеша, а пані Квітослава промиває йому запалені рани на спині.
— О, я ж пропонувала інший план, — зітхає вона, — як же вони зранили вас, наш бідолашний князю… І ще мій нечемний Лют так немилосердно ударив вас в лице…
— Я сам говорив пану Дубовому, щоб він бив сильніше, — говорить Воїслав весело, — а як же… Все мало бути як слід…
— Але ж він ударив вас двічі, — жалібно мовить жінка, — а я говорила, що досить і одного разу…
— Повинно було вилитись побільше крові, - сміється Дракон. Так, він сміється справжнім сміхом, але Квітослава і присутній тут таки суддя Дубовий стурбовано переглядаються за його спиною.
Біля дверей хижі Родомир з Тополиною вартують зв’язаних бранців. У Лемпарта з Чаяною окрім того ще й заткнуті кляпами роти. Чаяна лежить тихо, а Лемпарт звивається в путах неначе змій.
Воїслав встає гнучким котячим рухом. Посміхається майже щасливо.
— Нарешті, - говорить, — мій батько там, в гаю дубовім, забуде про свої муки… А Вогнедан… О, я знову порушую наказ, мій Повелителю… Але повірте мені, коли мене шмагали батогом, лише згадка про вас допомогла мені не кричати і вдати непритомного. Пробачте мені, бо страшні у помсті Дракони, і навіть ваше слово не змусило мене її занехаяти.
Потім звертається до своїх воїнів:
— Паньство Дубові і ти, мій Тополина. Зачекайте нас тут, доки ми не повернемося.
Тоді штурханами змушує встати Лемпарта та Чаяну. Лемпарт не хоче йти, і тоді Веданг говорить спокійно:
— Не підеш — буду рубати тебе на шматочки. Повільно… Прямо тут… А потім — твою сестричку… Або по черзі… Вперед…
Вони бредуть болотяною стежкою — попереду Воїслав, за ним зв’язані бранці, а замикає вервечку Родомир.
Коли полонені падають в грязюку, Воїслав зупиняється. І терпляче очікує, коли вони підведуться. Родомир час від часу підганяє Лемпарта, який йде перед ним, вістрям меча.
Сонце хилиться до заходу, коли вони вибираються на острівець прокажених. До них біжить схвильований Гнеш.
— Вельможний Воїславе! Вам вдалося!
— О, так, мій кедазький друже! — сміється Воїслав, і упосліджений кедаг високо піднімає голову, пишаючись перед одноплемінниками приязню вельможі.
На острівці Воїслав виймає полоненим кляпи з рота, і Лемпарт тут таки вибухає брудною лайкою.
— Гарно ж тебе вивчили моанці, - мовить Воїслав лагідно, — «Привид з майбутнього»… Ти ще тоді мріяв про весь цей жах… Вірно, моанська грязюко? Імператорський раб… Тепер ти будеш кедазьким рабом, виродку. Я дарую тебе Гнешу. Пізнав його? Він дуже любив свого брата, якого ти забив на смерть…
Лемпарт обіцяє Гнешу, що задавить його на місці, як тільки йому розв’яжуть руки. Воїслав усміхається і питає кедага:
— Ти добув те, що я казав?
— Ходив за цим на страгійський бік, — гордо каже Гнеш, — і украв в спустілому маєтку.
Він приносить два ланцюги з нашийниками, а також замки і ключі.
— Отже слухай, — повчає кедага Воїслав, — їсти цьому псові давай лише тоді, коли він добуватиме торф. Не захоче — не годуй його зовсім. Він буде довго мучитись, все ж таки половина нашої крові. Перед тим, як приставляти до роботи — потримай кілька тижнів на ланцюгу… Хоча… У мене є інший спосіб змусити його забути про те, як загрожувати добрим людям…
Читать дальше