Мирослава Горностаева: Вогнедан, Повелитель…

До Ведангу поверталися все тим же шляхом — через Долину Мертвих. І вночі пробралися до Чорного Яру.

Трохи перепочивши, Веданг сказав до судді:

— Пане Люте, мені потрібно з‘їздити до Боговлади. Зараз, поки ми ще не позбулися коней. Я обіцяв Повелителю, що зроблю те, що задумав. Ви залишаєтесь моїм намісником до мого повернення… Якщо ж мене не стане — то ваш князь у Чорногорі і зветься він Воїрадом. Подбайте про Тополину, я не хочу брати його у небезпечну дорогу.

Пані Квітослава, котра знала, куди і для чого їде Воїслав, принесла Державний меч, освячений заново в озері Сіллур, Вінець Богорівних, та чистесеньку корогву. Лише криваві плями не змогла випрати пані Дубова, а бруд весь зник, ніби й не було його.

Войко Тополина благав взяти його з собою — Воїслав відмовив.

— Ти нині є шляхтичем, а не пажем, — сказав, — і маєш командира. Слухайся пана Дубового, як слухався мене.

І зник Веданг з Чорного Яру, прихопивши з собою клейноди Краю і плетену коробку з попелом від поховального вогнища.

Попіл зостався від Повелителя — попіл зостався від його Боговлади. В місті і досі ніхто не жив. Вогонь пожер місто, і мертві тіла його захисників разом з ворожими тілами. Воїслав перебрався через річку вплав, і ледве знайшов знайому криницю в обвугленому саду.

«Він став попелом, мій яблуневий сад», — ніби прошепотів на вухо Ведангу знайомий голос, сповнений смутку.

Воїслав повернув камінь в цямрині, і спустив в колодязі воду. Тоді спустився вниз, і обернув важіль дверей, що не пропускали ні води, ні повітря. Зачинив за собою двері, і повернув інший важіль.

Там, в колодязі, почала підійматися вода.

Воїслав йшов, наче в тумані. Він розумів, чому це так — скарбницю оточувала мана … Страшна по міці мана жриці Черни. Людина ніколи б не знайшла ні дверей, ні ходу, і не кожний дивний побачив би її.

Жриця зробила це, напевне, з наказу князя Влада, який і ризикнув відкрити їй таємницю.

— Тим краще, — прошепотів Воїслав, — тим краще…

В скарбниці все було так, як він полишив минулого разу… Коли відніс сюди попіл від поховального вогнища Дани, дружини Повелителя.

Тоді він взяв красиву скринечку з вирізьбленою на ній гілочкою вишні і руною, що означала «Рідний Дім», висипав звідти білі перли — подарунок Дані від князя Буревія Ллєга на честь визнання її шлюбу, і наповнив її попелом. Поставив на кам’яний столик посередині печери, прибравши звідти все зайве. І вийшов, сподіваючись, що віднайде Вогнедана…

— Я тебе віднайшов, друже, — сказав Веданг до плетеної коробки в своїх руках, — але не врятував.

Пошукав серед скринь і згортків, і знайшов скринечку з руною «Перемога» в оточенні дубового листя. Висипав звідти чорні перли — князь Буревій, ясна річ, щось подарував і нареченому.

Пересипав попіл з коробки до скринечки. Поставив на столик..

За спиною у Веданга був згорток, з яким він і перепливав Дану-ріку. Воїслав розгорнув ганчірку і видобув звідти Вінець Богорівних і акуратно згорнуту корогву.

Державний меч висів у нього за спиною. Веданг зняв і його. Поклав просто на скриньку з переможною руною. Поруч примостив вінець.

Корогвою Воїслав накрив сусідню скринечку. Помислив при тому, що Дана заслужила на це.

Сів навпроти. Подумав про те, що відпустив на тому березі коня, а зняту з нього збрую утопив у річці. Ще помислив, що з самого початку не думав повертатись.

О, яка непростима слабкість відійти нині, коли Ельберу потрібен кожен меч…

У нього буде погане переродження… Але, можливо, він переборе всі лиха і відкує себе заново. Якби тільки Вогнедан був поруч… Вогнедан…

Зараз він зустріне його в дубовім гаї пращурів. І друг простягне йому руку з тонкими пальцями музики. А поруч стоятиме батько Вартислав, і мама Ружена… І неньки Влада та Ясна підійдуть, сміючись, а потім прибіжать сестрички…

Воїслав вийняв з піхов «Язик Дракона». Обдивився клинок… Перев’язав його посередині шматком сорочки.

— Ти вбивав ворогів, — вимовив, — але зробив і багато зла. Обірви життя божевільного.

Тоді встав, підійшов до стіни, і впер меча в стіну. Лезо направив під серце.

— У мене немає навчителя…, - почав було, але потім вирішив, що слова цієї відхідної не личать божевільному. Постояв у нерішучості, тоді сказав жалібно:

— Але ж я таки воїн, Громовице… Ми теж твої діти, Вогонь Небес…

Помовчав хвилину і почав твердим голосом:

— А тому, хто впав у битві за рід свій, Громовиця піднесе води живої… І опиниться він у гаї дубовім… І там пребуде він час… І отримає тіло нове… І знову прибуде до роду… Я ось, Вогнедане… Я йду…