Мирослава Горностаева: Вогнедан, Повелитель…

Веданг добуває не меча — запоясника, і підходить з ножем до Лемпарта.

— Ти, — говорить, — осоромив вуха всіх П’яти Родів. Отже вони тобі і непотрібні…

Кедаг з задоволенням слухає виття Лемпарта, і підморгує Родомиру, вказуючи на його понівечені вуха — і за тебе, мовляв. Родомир стискає вуста. Сам він прирізав би Лемпарта несхибною рукою, але вважає, що Воїслав трохи перебирає міру. Родомир єдиний не вважає Дракона божевільним. Мабуть тому, що той вирвав його з лап ловців рабів.

— Без вух, — рівно мовить тим часом Воїслав, — ти маєш більш натуральний вигляд… Але я ще мушу подбати про те, щоб ти не зміг сплодити покидька навіть з прокаженою. Гнеш, поклич ще двох сильних чоловіків… І потримайте мені його…

Двоє кедагів садяться Лемпарту на ноги, а Гнеш притискає до землі його тулуб. Воїслав схиляється над своїм полоненим, а Родомир відвертається, прикусивши губу. Це вже зовсім зле, і не гідно князя Ведангу… Але він не насмілюється суперечити Дракону.

Лемпарт вже не кричить, а виє на весь острівець. Кедаги цікаво приглядаються тому, що відбувається, і регочуть. Воїслав підіймається на ноги і питає у Гнеша:

- Є у вас тут травник? Ось, тримай…Це мішечок з цілющими травами від нашої пані Квітослави. Нехай ваш знахар полікує сучого сина. А здохне пес — туди й дорога. Хоча б я хотів, щоб він подовше помучився. А ти, Гнеше, через кілька днів приходь до тієї самої хижі… Я там зоставлю тобі ще харчів. І пам’ятай — годувати цього звалашеного кнура можна потроху, йому вистачить. А потім — приставиш до роботи. Якщо виживе.

— А що з жінкою? — питає Гнеш. Двоє прокажених, що тримали Лемпарта, хихотять, дивлячись на Чаяну, яка, вперше за своє життя, злякалась по справжньому

— Хвороба не вбиває в вас бажання? — стиха запитує Воїслав.

— Ті, хто захворів не так давно, хочуть жінок, — відповідає Гнеш, — але у нас їх мало… І моя Лаша померла.

— Дівку, — сказав Веданг, — я вам дарую цілу й не знівечену. Вона дуже любить чоловіків. Чоловіків не нашої крові… Тут їх багато — таких чоловіків. Тримати її краще на ланцюгу, як і її брата. Давайте сюди ланцюг…

Кедаги швиденько вдягають нашийник на непритомного Лемпарта і приковують його до камінної ступки. Другий нашийник одягають на Чаяну, і від дотику їхніх понівечених рук вона починає кричати.

— Вона, — мовив Веданг до Гнеша, — є відпорною на хворобу. Але заразиться все одно. Не одразу, але заразиться. Вони гнитимуть живцем — вона і він.

— Вельможний Воїславе, — питає Гнеш, трохи злякавшись тяжкої злоби в голосі Веданга, — а що вони зробили лихого? Ми ж нічого не знаємо, сидячи в болоті.

— Вони продалися ворогу, — шипить Воїслав, — через них помер Повелитель Вогнедан… Помер у мене на руках, дивлячись на Місяць в глибинах вод… Через них мій батько загинув страшною смертю! Через них гине мій Ельбер Прекрасний! Через них я дивлюсь на світ крізь кривавий туман… У мене була мати, ще дві неньки і дві сестри, прекрасніші за квіти… У мене було родове гніздо… У мене був друг, вельможа з вельмож… Не стало нікого і нічого. Цей пес, який виє на ланцюгу, відрубав пальці Вогнедану Ельберійському, душа якого розмовляла музикою… О, для чого я говорю це тобі, нещасна хвора істото… Чи ти щось зрозумієш?

— Авжеж, — відповів кедаг стиха, — ви тепер такий, як ми, вельможний Воїславе… Ой, що я сказав!…

Гнеш упав на коліна, з острахом косуючи на Воїславів меч. Та Веданг лише схиляє голову

— Проказа у мене в душі, - говорить, — а це ще гірше, аніж твоя хвороба. Вставай з колін і займися дівкою.

— Воїславе! — пронизливо кричить Чаяна, — ти не зробиш це… Воїславе!

— Я не божевільний з Вербави, — всміхнувся нехороше Воїслав, — і я не буду дивитись, як ці красені розважатимуться з тобою. Вони досить милі хлопці, ну, трохи негарні з виду… Але ж тобі подобався і воєвода Рімін, Чаяно? Опісля Вогнеданових обіймів… Гаразд… Нині ти матимеш цього задосить — ці бідолахи зголодніли по жінкам. Ходімо, Родомире.

З болота вони вибралися ранком, переночувавши на сусідньому острівці. Воїслав не відмовив собі у задоволенні зазирнути у селище прокажених. Лемпарт був непритомним і тихо стогнав. Поруч, до такої ж камінної ступки було прикуто Чаяну. Вона лежала, скулившись, просто на голій землі і навіть не підняла голови.

Прийшовши до хижі, де на нього очікували Дубові з Тополиною, Воїслав звелів повертатись до Ведангу.

В зелемінському лісі вони знайшли на призначеному заздалегідь місці невеличкий табір, де перебував пан Дубовський зі своїми воїнами. Дивні ведангці зустріли своїх ватажків і приятелів радісними усміхами — вони вже й не вірили, що ті повернуться.