Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

— Тричі по сім, — прошепотів я, — двадцять один… Ох, Воїне…

— Зараз мені шістнадцять, — продовжував Воїн, — отже… Потім на мені було ну…бойове вбрання. Отже, я був у битві… Напевне, в оточенні ворога….Довкола бурхало полум’я… Потім обвалився дах…

- І…що?

— Ну, і все… Я помер… Це було трохи боляче, зате далі… Жаль, зарано отямився, не встиг роздивитись… Словом, зараз я не повинен умерти. І тому мушу робити те, що потрібно для роду, незважаючи на себе.

— А що маю робити я?

— Дозволь з’єднати наші душі в одне… Ти будеш стежити за мною…Якщо, наприклад, мене арештують… Куди повезуть…До якої в’язниці… Проти мене нема звинувачень, але під батькову загибель можна багато чого… провернути. Закон в Імперії схожий на гулящу дівку — аби гроші.

— Такий зв’язок, як був у тебе з батьком? — спитав я перелякано.

— Не такий…Але схожий. Боїшся?

— Трошки… А у мене вийде? Я ж, ти сам знаєш, не вашої крови…

— Вийде, — мовив Воїн, — ти хлопець чутливий… Не такий, звісно, як ельберійці, але й не моанська деревина… Ох, вибач, брате…

Я вибачив би йому все, що завгодно… Тричі по сім… Лишилось п’ять років… Якщо нічого не трапиться зараз. Вербена якось оповідала, що долю можна змінити, якщо зробити щось всупереч власній натурі… Раптом Воїн помилиться в чомусь і загине нині, а не в майбутньому?

Веданг тим часом зняв з себе срібний оберіг з зображенням Богині Дани.

— Дивись сюди, — мовив, — уважно дивись… Ні, краще сядь… Ось так…

Срібне кружальце хиталося у мене перед очима. Раз — туди, два — сюди… Сяйнуло срібним блиском…

— Все, — голос Воїна, — готово.

— Я що, заснув? — спитав я перелякано.

— Та схоже на те… Тепер, коли буде потрібно, ти бачитимеш світ моїми очима…

— А як я взнаю, коли буде треба?

— Я покличу тебе, — ледь всміхнувся Воїн, — просто покличу…

***

До обіду в Гнізді Драконів лишилася тільки чоловіча челядь — конюхи, садівник, ще якісь люди. Розпоряджався ними від імені господаря молодий Змагор. На вежі сидів сільський хлопчина, уважно роздивляючись довкілля.

Він і здійняв тривогу, доповівши, що на дорозі з’явився невеличкий загін вояків в зелених одностроях.

— Скільки їх? — спитав Веданг

— З десяток, мій пане! — доповів хлопчисько, по-вояцькому звівши босі п’яти, — що накажете?

— Чекати…

Чоррів було дійсно десятеро, з старшиною на чолі. Вони увірвалися у двір наче хорти. Воїн навіть голови не підвів. Він сидів на лаві, біля ґанку, зодітий в білесеньку гаптовану сорочку та ще й з книгою в руках. Челядь завбачливо розійшлася по прихатнях та службах. Я стирчав поруч з другом, як жердина.

Вояки перетрусили увесь дім і зігнали усіх, кого знайшли, до двору. Воїн продовжував читати.

— Цікава книжка, княжичу? — єхидно спитав старшина, вусатий чолов’яга старшого вже віку.

— Так, — відповів спокійно Веданг, — а ще цікавіше б було прочитати дозвіл на обшук. Стверджений імператорською печаткою… Воєводська не годиться для вищої шляхти…

— Таке молоде, — хмикнув чорра, — а таке розумне… Це що, уся челядь? Де жінки?

— Я маю звітувати перед вами? — спитав Воїн аж трохи не лагідно, — але ж ви навіть не імператорський «тайняк». Ви всього лишень воєводин нахлібник….

Розмова, ясна річ, велася моанською… До речі, у Воїна це виходило краще, ніж у старшини..

Один з вояків підтягнув до нас Змагора. Той не опирався. На лиці хлопця застиг вираз найсумирнішої тупості.

— Куди поділася уся бабнота, ти, селюк? — гаркнув старшина.

— Не розумію, мій пане, — мовив Змагор говіркою Ведангу, яка лише трохи відріжнялася від данадільської. На всі подальші питання він відповідав так само.

На якомусь черговому «не розумію» старшина зацідив бідолашному Змагору в лице. Воїн підвів очі від книги.

— Пане старшино, — сказав він тихо, — цей хлопець лише неписьменний селюк… Він не знає моанської мови… Великої й могутньої… Прекрасної, наче бій барабану під час атаки… Але ви… Вас же десять років вчили в самій Моані! А у вас така вимова, наче ви рот набили камінням… І ви б’єте селюка, за те, що він вас не розуміє?

Старшина аж запінився. Воїн знову опустив очі в книгу. Чорра видер її у нього з рук.

— Ви хочете вдарити мене? — спитав юнак тим самим рівним голосом, — ви давно були у церкві? Вам напевне треба висповідатись, перш, ніж наважитись на таке…

— Цікаво, — прошипів старшина, — хто ж тебе попередив… Ніхто не міг нас обігнати… Хіба що на крилах. Гаразд… Коли так — то так… Поїдеш з нами до Дубна. На очну ставку з твоїм батьком. Він зізнався у державній зраді…Каже, що й ти у цьому по самі вуха…