Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

— Треба завтра обшукати яруги, — голос Ольга, — може вдасться знайти…хоча б тіло…

— Ні! — закричав Змагор, — не вірю!

— Треба готуватись до найгіршого…

Батьків голос був не просто втомленим — убитим… В голові мені потроху прояснялось. Готуватись до найгіршого… Але ж…

— Батьку! — крикнув я, намагаючись підвестися… Запухлі очі мої очманіло обдивлялися кімнату для гостей, в якій я мав учора ночувати. Я лежав у ліжку. Ольг сидів у кріслі поруч, на ньому був чужий, запилюжений кунтуш. Лівий рукав — в крові. Поруч стовбичив переляканий до нестями Змагор.

— Чому темно? — зойкнув я. Від мого крику здригнулося полум’я свічі на нічному столику.

— Бо ніч на дворі, сину, — лагідно озвався Ольг, — що з тобою? Ти хворий? Перехвилювався?

— Ніч… — пробурмотів я очманіло, — уже ніч! Воїн… він не витримає стільки..

— Що ти говориш сину? — перепитав Ольг розгублено.

— Тут є поблизу яр? — спитав я ще не до кінця певний чи насправді було попереднє страхіття, а чи воно мені тільки примарилось, — Зверху над ним — громове дерево…

— Але ж є! — вигукнув Змагор, — на півдорозі до Дубна… Чортів яр!

— Вони поховали Веданга живим! — видихнув я, — В цьому яру…Ще завидна!

— Ваш син був зв’язаний з Драконом! — закричав Змагор, — пане Ольже! Рятунку!

— Мовчати всім і слухати мене! — мовив Ольг так, що нам одразу ж заціпило, — Змагоре!

— Так, мій пане!

— В якому стані мій кінь?

— Ледве стоїть…

— А кінь, на якому приїхав отой ваш хлопець? Як там його?

— Цвіркун? Його кінь вже відпочив…

— Сідлай того коня… Два заступи…Два ліхтарі… Добудь коней в селищі…Візьми челядь, з надійних…

— У нас всі надійні, - мовив Змагор, — пан Воїслав говорив, що ми будемо воїнами Ельберу…

— Гаразд, шляхтичу… І їдьте до яру. А ми поїдемо негайно! Виконуй!

По недовгому часі ми вже гнали верхи Дубненським шляхом. Мене Ольг посадовив у сідло перед собою.

— Ти чуєш щось? — спитав він під кінський тупіт.

— Порожнеча, — прошепотів я. Мене хилило в сон…Ба, то навіть був не сон, я наче провалювався у безодню, якій немає назви.

— Не відчував такого, наче розривається шнур? Або, ніби щось відпливає?

— Не знаю… Порожньо…Татку… Голова…

— Болить?

— Не болить… Темно…Просто темно…

— Він у трансі, - пробурмотів Ольг, — ще можна встигнути…Можна…

— Цей поворот, — сказав я, раптово очунявши, — сюди…

Ми зоставили коня біля громового дерева, а самі побігли донизу. Знайомою мені крученою стежкою…Ольг ніс лопати, а мені ткнув обидва ліхтарі. Сам він бачив у темряві наче кіт… Ось дно вибалку…Далі урвище…Світло ліхтаря вихопило з темряви рештки вогнища, порожню баклагу, якісь недоїдки. Поруч, зовсім поруч був клапоть свіжої землі…

— Пом’янули, — прошипів Ольг, а моя сорочка вмить промокла від поту, — ах, які поштиві хлопці… Та вас же знайдуть по одному і випатрають, наче свиней!

Він ткнув мені лопату, а сам ухопив другу.

— Копай, сину! Хутчіш!

— Батьку! — раптово злякався я, — він мертвий…Давно мертвий…

— Відкопуй, Білозіре!

Я більше не суперечив… Ми працювали як навіжені. Тьмяне світло ліхтарів кидало понурий блиск на нашу страшну роботу.

Яма поглиблювалась. Батько відклав лопату.

— Обережніш!

Він почав вигрібати землю запоясником…Тоді руками. Я помагав йому викидати землю. Раптом щось забіліло…Біле полотно сорочки.

Ми вибралися з ями і витягли Веданга. Скривавлене лице мого друга було заліплене землею. Він не дихав…Він помер… Ольг хапливо обмивав йому обличчя водою з баклаги. Тоді розтис ножем зуби і спробував влити до рота трохи вина з маленького слоїка. Багряна волога спливала назад, на тремтячі батькові руки.

— Батьку, — заплакав я, — він мертвий…

Ольг з силою натис юнаку на груди. Тоді припав до вуст.

— Дихай, Драконе! — просив він, — дихай…

Я тупцював поруч не стримуючи сліз. І тут холодне полум’я знову спалахнуло перед очима.

Я стояв у траві… Високій шовковистій траві, сповненій духмяних пахощів. Воїн був тут… В двох кроках від мене, попереду…. Він дихав… Повними грудьми…На його витягненій руці сидів великий метелик.

— Що ти тут робиш? — спитав він, поволі обернувшись.

— Ти мене покликав, — озвався я перелякано, — ми що — на тому світі?

Метелик злетів з руки Веданга…

— Тут немає болю, — сказав юнак, — дивись-но…

Просто перед нами виник дубовий гай. Він наче згустився з повітря. Поміж деревами виднілися якісь постаті.