Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

— В них усіх сидить біс, — сказав чорра-старшина опісля хвилинної тиші трохи не з забобонним жахом, — ми ж виїхали одразу по невдалій втечі…

— Ну, — сказав пан Ровтін — молодший, — я не такий марновірний… Отже ти знаєш… Гаразд. Прямо таки провидець Клені зі Святого Письма. На небі цей хетанський пес, твій батечко, чи у пеклі — мені це також нецікаво. Але, сподіваюся, він бачить нас зараз. Хай добре подивиться, бо ти не відбудешся так легко, як він…

— Та не треба мене лякати, — мовив Воїн насмішкувато, — я вмерти не боюсь, а ви боїтеся жити…

Від замашного удару з лівої потемніло в очах і у Воїна, і у мене. На білу сорочку з червоно-чорним гаптуванням бризнули багряні краплі.

Ровтін махнув рукою слугам, і ті моторно побралися за лопати, що лежали у траві. Заступи врізалися в землю.

— Може, хай він сам копає? — запропонував чорра.

— Змусьте мене, — озвався Воїн, — спробуйте…

Ровтін кілька хвилин міркував, тоді ошкірився:

— Не варто… Нехай почекає…

Лопати врізалися в землю. Я раптом наче побачив все це збоку…. Хлопчина у скривавленій вишиванці серед озвірілих від люті дорослих… Випростаний над силу, незважаючи на зв’язані руки… Очі, бездонні очі Ведангів, дивляться на сонце…

— «Гіркий мій цвіте, — прошепотів Воїн самими вустами, — поблякли, помарніли від сонця квіти… Та сонцю-світе… Я все одно не зможу без тебе жити…»

Готова яма пахла землею і травами… Його землею… землею Ельберу…

Воїн відштовхнув плечем чоррів, що підійшли до нього, і рушив до своєї могили.

— Обернися, — наказав Ровтін.

— Я думав, ваші люди звикли стріляти в потилицю, — озвався юнак, — чи це вам закортіло подивитись мені в очі?

Ровтін вихопив у старшини-чорри пістоля і рушив до Воїна, сильно накульгуючи. Тоді став. Цівка дивилась просто в очі Ведангу, такі ж темні і непроникні. Пістоль клацнув… Я загорлав би від страху, аби міг. Та я міг лише спостерігати.

— Та я ж не зомлію, не сподівайтесь, — лагідно, наче до нерозумної дитини, одмовив Воїн, — і не впаду на коліна. Або стріляйте, або, дуже прошу, застрельтесь самі. Це буде найрозумнішим вчинком у вашому ницому існуванні.

— Ти, виродок! — вигукнув допечений до живого моанець, — Ти що, вважаєш себе тут паном? Ми тут хазяї! Ти про це, видно, забув? Ми тут пануємо, а вас, гидото хетанська, терпимо лише з милості! Це наша земля і нашою буде довіку!

І тут Воїна прорвало теж… Позірний спокій наче змило водою. Гаряча хвиля ненависті та якоїсь дикої злоби затопила його розум. Останніми зусиллями він стримав себе і мовив різко:

— Т-ти… північанин…Ти тут пануєш? Ти? Та ти нині не владний навіть над власною сечею! Євнух! А землі Ельберу ви матимете рівно стільки, щоб нею вкритися! І всі ви до тої години доживете! Коли вас звідси випалять вогнем!

— Спочатку ти сам в неї ляжеш, — процідив Ровтін — в свою кохану землю!

Він штовхнув юнака в груди. Той ослизнувся на копаній землі і впав у наготовану яму.

— Закидайте! — крикнув моанець до слуг, — Негайно…

— Пане, — озвався хтось із них несміливо, — та він же…живий…

— Запорю! — вереснув Ровтін, — закидайте!

Слуги перелякано огиналися, роблячи оберігаючі знаки. Тоді старшина-чорра поплював на руки і підняв лопату.

— Попрацюємо, хлопці! Ну, чого стали? Помагайте!

Ми з Воїном лежали в ямі… Зверху сипалося груддя землі…

- Іди, Білозіре, — почув я його голос. Почув не вухами, розумом, — я спробую протриматись… Батько вчив мене… Іди… приведи наших… Іди ж…друже!

Ох, з яким болем рвався зв’язок… Я ще відчував на собі землю, що тягарем лягала на груди… Воїн виштовхував мене, його мозок захлинався від нестачі повітря. Останнім, що я почув, непритомніючи, було:

— Я протримаюсь… Обіцяю…

***

Хтось здалеку звав мене на ім’я, а я не міг отямитись. У вухах все ще лунав скрегіт лопат… Земля давила на груди…

— Брате Білозіре! Ти живий? От лихо… Пане Ольже, він вже півдня такий…

Ольг… Ольг повернувся… Батько живий… Хоча б батько…

— Всіх коней ми віддали жінкам, — той же юнацький голос, — окрім того, на якому поїхав княжич, але Цвіркун добіг шляхом до самого Дубна… Вони не приїхали до міста. В корчмі, отій, що на закруті дороги…ну, «Під дубом» Скол, господар, дав хлопцеві коня… І він сказав, Скол, що ота вся гадюча ватага пиячила у нього десь о шостій по обіді. Бранця з ними не було. Тоді чорри вирушили у напрямку Зелибору… А ще раніше дорогою проїхав Кадрон Ровтін у супроводі пахолків… Проїхав до Дубна… Пахолки його, каже Скол, мали такий вигляд, наче їх ось-ось наб’ють на палю. І увесь час значили себе трикутником…