Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

— О, — сказав Воїн, — так це ж…

Він рушив уперед швидким кроком. Я біг за ним, боячись відстати і залишитися самому в цьому дивному місці.

Князь Воїслав Ведангський стояв, зіпершись на молодий дубок. Поруч з ним прихилився до стовбура молодий гарний дивний , схожий на Ольга. Тільки очі у цього чоловіка були не золотаві, а кольору спілої вишні…

— Ов-ва, — мовив цей чоловік протягло, — дивись-но, Воїславе… Мабуть, я недооцінив білого ворона… Вони з твоїм сином наче скуті ланцюгом…

— Дідо Станимире, — вигукнув я, — це ви?

— Та вже ж…

З лісу виринув ще один чоловік в стародавнім кунтуші…Я здогадався б хто це, навіть якби не бачив портрета князя Воїбора… Почали підходити ще люди… Жони в ельберійських гаптованих строях… Чоловіки… Почувся дитячий сміх…

— Твої рідні, - прошепотів я до Воїна, — а мої тут є?

— У них напевне інший вирай, — озвався Веданг. Він простягнув до батька руки. Воїслав похитав головою:

— Доторкнешся — не повернешся…

— А можна, — видихнув Воїн, — зостатися?

— Твій час ще не вийшов… Повертайся, сину…Як виб’є твоя година, я чекатиму на тебе… Біля цього дуба… Але зараз ти мусиш іти.

— Я не хочу повертатись, — жалібно, якось по дитячому, сказав мій приятель, — це жахливо — пережити свою смерть…Ще гірше — перетривати смерть вдруге… Залиште мене тут…Простягніть руку…

— А він не знає, - озвалася якась жона у вояцькому вбранні. У неї були карі очі Лелегів…Чимось вона нагадала мені Мальву. — Вогнедане, він не знає…

З натовпу, що шанобливо розступився, вийшов молодий чоловік. Майже юнак. На ньому був блакитний кунтуш, гаптований золотим листям…Чорне волосся заплетене в довгу косу, по стародавньому. Очі сині…Ой, які очі…Як у княгині Денниці… Матово-біле лице… Твердий зарис вуст… Цей красень, певне, міг за себе постояти…Поруч з ним йшов молодик, глянувши на якого я одразу втямив, що це ще один Веданг… І зрозумів, хто ці двоє. Страх пройшов мене наскрізь…Лише тепер я до кінця втямив, що стою поміж мертвих.

— Ти маєш повернутися, Воїн-Дракон, — озвався синьоокий, — аби я міг втілитися у твого сина…

- І це велика честь для всього нашого роду, — підхопив його супутник, — бо саме ти маєш стати батьком Визволителя, хлопче… Дитини з вогнем в крові …

Воїн поклав руку на груди

— Цього не може бути, — прошепотів, — Повелителю… То ви повертаєтесь…І все…Все станеться як заповідано! Але я…Невже…

— Подивись сюди, — владно сказав синьоокий. Воїн слухняно глянув йому в лице. На чолі Повелителя поволі проступала багряна виразка. Імператорське рабське тавро…

— Це й тут мені пече, — мовив юнак в блакитному, — зітерти це зможе тільки твоя дитина… Іди… Бо часу вже нема… Ти затягнув сюди свого приятеля, він може загинути… Йдіть!

— Ой, цей білявий хлопчик, — дзвінко засміялася жінка, схожа на Мальву, — Вогнедане, він нагадав мені поета-північанина… Ну, того, що писав вірші про бойові барабани… Ти теж пишеш вірші, маленький варваре?

— Н-ні, - заїкнувся я, — н-не вмію, ясна пані… А в-ви — певне Дана Лелег?

— Він чув про мене! — втішилася войовниця, — поспішіть же, діти!

Воїн відступив на крок. Я схопив його за руку. З гаю поплив білий туман…Твердь під ногами раптово зникла…

І я отямився на землі. В голові гуділо. Певне, я знепритомнів і гримнувся навзнак. Ольг не помітив цього. Він розпачливо скинув руки до всипаного зорями неба:

— Та візьміть же і мене, Боги… Я пережив смерть побратима! Зараз відлітає його син!

В цю хвилину Воїн розплющив очі.

— Я ще тут, — ледь вимовив він, — чуєте, пане Ольже? Ще не час мені зостатись з батьком… Це він послав мене назад…

Подальше я пам’ятаю ледь-ледь. Ми з Ольгом обіймали Веданга… Гладили йому волосся… Намагалися напоїти водою…. Згодом прибіг Змагор зі своїми хлопцями. Побачивши яму, Змагор очманів від злості і поклявся прирізати будь-якого чорру, котрий трапиться йому на дорозі… Як ми вибралися з яру — не можу згадати…

А ось те, що мені тоді привиділось — запам’ятав назавжди.

***

Ролла, мій приятель — лікар, про якого я вже згадував, говорить, що оте видиво мені просто примарилося. Мовляв, я все життя нікуди не вибирався з Чорногори, а тут така мандрівка, стільки вражень, балачки про вогняне дитя та ще й страшні події, в яких я приймав участь… Словом, нічого цього не було… Ні духмяної трави, ні дубового гаю, ні Воїнових родичів, ні юнака з рабським тавром на чолі, що йому не було спокою й у вираї…