Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

— З Павою?

— Авжеж… Він це зробив, коли народилася Півонія…

Я роззявив рота…. Отже у Воїна є сестричка… Ольг кинув на мене оком, лише зараз згадавши, що я поруч.

— Малий ти ще, — мовив, — але вже все почув… Слухай…що ж.

— Ну, і воєвода, — продовжив Воїн похмуро, — взяв батька під арешт… Татко не опирався, думає, що йому знову все обійдеться… Він же уже якось сидів у криміналі, за подібне. І то — в самій Моані… Але тоді зам’яли… Не стали соромити дівчини. Та тут інше… Оцей каплун… Кадрон…Він крови батькової хоче… Вони хочуть… Звинуватити його в державній зраді… Це мені один судейський сказав, котрий…з наших. Витиснути якось зізнання… Може — тортурами… А тоді — не тільки його… Всіх нас… Ви ж знаєте, як воно… Навіть малу Півонію…не пожаліють. Всіх, в кому є батькова кров — стратять прилюдно. Закону цього ніхто не відміняв.

— Такі укази, — заперечив Ольг, — про загладу роду, підписує тільки імператор…

— Веданги — лише інородці, - сказав Воїн зло, — в крайньому разі Ровтінів покарають за перевищення воєводських повноважень… Пана Грона відправлять у почесну відставку… І все на тому…

Юнак раптом схилив коліно:

— Мій Саламандре! — видихнув, — зробіть же щось…

— Щоб всіх моанців побрали Чорнобогові слуги, — прошипів Ольг таким голосом, якого я у нього зроду не чув, — Воїславу негайно треба тікати. Поки справа не дійшла до тортур і політичних звинувачень…Я зараз же їду до Дубна. І зроблю все що зможу. Білозір лишається тут… Чуєш, сину? Слухайся Воїна в усьому як старшого брата… Воїне, звели, аби мені привели свіжого коня.

Не пройшло й півгодини, як батько помчав в ніч. Воїн провів мене до світлиці, куди й було подано вечерю. За столом панувала напружена тиша. Незнайомий мені юнак біля Воїна їв, не підводячи очей. Обіч мене сиділа Ружена, напружена, наче натягнений лук. З другого боку, сидячи на високому стільчику шкрябало ложкою по тарілці трирічне дівча. Зі смаглявої бузі зоріли мигдалевидні очі Ведангів. Мати Пава примістилась поруч з донечкою і ронила сльози просто до страви.

— Нене, — змученим голосом мовив Воїн, — припиніть… Ви — то в чому винні? Він би все одно не одружився… Навіть аби не був з вами обвінчаний… Перестаньте плакати… Ольг допоможе… Батько…

— Він озвірів, — раптом озвалася жінка, — як його пращур, котрий мстився моанцям за Повелителя Вогнедана… Він сам мені це сказав… «Нас з ним, — каже, — недаремно звуть однаково… Так судилося…» Жінок кривдити — останнє діло, він і сам це знає, а ось… Не може він жити в Імперії…тісно йому… Я йому говорю: «А як же іншим… Ти, князь, б’єшся як птах об ґрати, а кріпакам же що — повіситися?» А він мені: «Краще б я був селянином, менше думав би…» Селян наших вимуштрував як військо… Усім дав ельберійське шляхетство, вони тепер за ним в будь-яке пекло підуть…за отим Ельбером. Я у нього теж шляхтянка… Та краще б я все життя чужим людям підлоги мила, аби він зостався живим…

— Нене, це чоловічі справи, — озвався Воїн знову, — заспокойтесь і ходіть спочивати. Ружена скаже дівчатам, аби тут прибрали. Білозіре, ходімо до бібліотеки…

В бібліотеці я насмілився запитати:

— Воїне, що, все аж так погано?

— Куди гірше, — стиха мовив юнак, — я не чую батька… У нас з ним завжди був… зв’язок. Навіть коли він був на Сході… Я, принаймні, знав, що з ним усе гаразд. А нині — наче б’юсь об стіну… Він не мертвий, аби його не стало, я б одразу це відчув…

Вирісши поміж дивних , я не дуже здивувався подібній заяві. В миготливому світлі лампи зі стін бібліотеки дивились гордовиті обличчя родичів Дракона…Ось Витезслав… Воїбор… Сам Воїслав…

— Ніхто з моїх предків, — мовив Воїн, — починаючи від того Воїслава, Воїслава-месника, не помер природньою смертю… Як — то говориться…

«Останні листки…

Поспитайте в бурі -

хто впаде раніш…»

— О-ай! — озвався я перелякано, — сто літ жити нам усім, а тобі першому…

— Йди спати, друже, — зітхнув Воїн, — Пава покаже тобі твою кімнату… А я ще посиджу.

Спати я не пішов. Боявся лишатися сам в цьому домі, просякнутому привидами минулого. Воїн більше не наполягав. Він знову занурився в якісь глибини власного духу.

Коли засірів світанок, до бібліотеки ковзнула Ружена з тацею в руках. Я пізнав знайому пляшчину червоного росавського вина. Ще на таці стояли три келишки і тарілочка з печивом.

— Я теж не спала ніч, — повідомила вона, — як він, Білозіре? Все ще блукає в позасвітті?