Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

Не раз його викликали на поєдинок ті, кого він просто таки роздягав донага за гральним столом. Ще частіше виклик кидав сам Дракон. Він не часто вбивав, частіше нівечив, але так, що чоловіку після подібних поранень легше було померти, аніж жити. Він зводив з розуму найчеснотливіших моанських пань і панянок, а потім прилюдно насміхався над ними. Воїн якось, опісля смерти Воїслава, оповів, що батько не переспав з жодною з тих північанок, яких вважали його коханками. Улюбленою його розвагою було довести жінку до краю любовного шалу, а тоді холодно сказати їй, що для нього кохатися з моанкою рівноцінно скотоложству. Воїн говорив, що всі зведені старшим Драконом жінки ліпше погоджувалися бути звинуваченими в подружній зраді, аніж зізнатися в тому, що було насправді.

Попередній воєвода Дубна багато чого пробачав Ведангу, бо сам замолоду був гравцем, бабником і дуелянтом. Опісля його відставки на звільнене місце прибув з Моани неякий Грон Ровтін, а при ньому — його молодший брат Кадрон.

Саме оцей Кадрон і зґвалтував сестру розбійничого отамана, котрий так гостинно приймав нас у своєму таборі. Бідолашна дівчина наклала на себе руки, але перед тим, як накинути на себе зашморг, вона написала князю Ведангському листа, в якому оповіла про себе, про брата, якого катували у в’язниці, і благала про помсту.

Воїн згодом показував мені цього листа, сповненого туги та віршованих цитат… Бідна дівчина… Воїслав не барився й хвилини… Це було далеко не вперше, коли до нього зверталися з проханням покарати зарозумілого північанина, і не тільки в обороні дівочої чести. На балу, в Дубні, він прилюдно дав ляпаса пану Кадрону Ровтіну. А наступного дня зробив з нього однокрилого каплуна . Пан Кадрон мав доживати віку без правиці і без статтевих ознак.

Оця історія і розтривожила Ольга. Він знав, що Ровтіни так цього не залишать. Наступного ж ранку ми покинули розбійничій стан, хоча отаман наполягав, аби ми погостювали ще.

Ще через чотири дні, надвечір ми побачили здаля Гніздо Драконів. Це таки й справді колись був замок — збереглася навіть одна з веж внутрішнього муру. До неї притулився будинок з гостроверхим дахом. Вся споруда висіла над глибоченним яром, наче справжнє драконяче гніздо. Під’їхати до будинку можна було лише з одного боку — там, де колись була замкова брама. Ольг пробурмотів якусь молитву і принаглив коня.

В будинку дійсно щось було не так . Нас зустріла молода ще вродлива жона у вишиванці, керсетці та шапочці-кораблику. Довга синя спідниця цієї чи-то служниці, чи-то економки була зі справжнього лоянського шовку «в павине око». Я здогадався, згадавши оповіді Воїна, що це Пава, управителька дому і молочна мати його та Ружени. А також, як згодом я зрозумів, — коханка Воїслава, яку він ставив вище від усіх моанських шляхтянок.

Очі в Пави були заплакані, вродливе лице аж набрякло від сліз

— Пане Ольже, — кинулась вона до нас, — як добре, що ви тут!

— Та що сталося?

— Воїслав…, - схлипнула жінка, — він божеволіє… Мста і зненависть палять його зсередини… Він… Вони його…

Тут з’явився Воїн і мовив владно:

— Мати Паво, не тримайте гостей у передпокої… Ідіть-но, дбайте господарства. Це справи чоловіків.

Різкий тон трохи витверезив жінку, і вона поспішила надвір. Незабаром ми почули, як вона кличе конюха, аби той забрав наших верхівців.

— Весь час плаче і плаче, — мовби вибачаючись сказав Воїн, — одна жона почне, інші теж голосять… Треба якось…

— Воїне, що сталося? — спитав Ольг

— Батько у Дубненській в’язниці…

— Догрався! — сказав Лелег і вдарив себе в чоло, — що ж ти наробив, Драконе?

— У воєводи є донька, — розпочав Воїн понуро, — Батько і з нею почав…оту свою гру. «Хай, — каже, — відчують, що воно таке…коли їхні доньки сплять з інородцями…»

— Він що її…і справді? — спитав Ольг понуро.

— Аби не боявся, що завагітніє, то може б… Він же чого ще…ніколи до кінця не доводить… Не хоче плодити напівкровок… Каже, що кров Драконів занадто цінна, аби її… у нічну вазу… Це він так про оту дівчину, воєводину доньку…

— Але ж коли нічого не сталося…, - розпочав Ольг.

— Та де… Та моанка голосить, що її зґвалтовано…. Кричить, що вагітна… Кажуть, що воєвода…старший Ровтін… уже навіть благав його: «одружись, князю!» Шлюб, мовляв, покриє все… Все ж таки князь, хоч і інородець… Самі Ровтіни — службові дворяни трохи не в першому коліні… А батько йому — папери, про те, що він обвінчаний за мейдистським законом. Зі служницею…