Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

— Де це тебе позначило, ельберійцю? — спитав Ольг вже лагідніше.

— У дубненській в’язниці, - сказав юнак, — моя сестра сподобалась брату губернатора…

— Що з сестрою?

— Повісилась, — сказав хлопець, — я викликав те падло на поєдинок, бо є шляхтичем… Але паскудник заявив, що не буде поєдинкувати з бидлом . І запроторив мене за ґрати. Поки мене випустили, сестра уже… Тоді я пішов до лісу…

— А той? — продовжував Ольг свій допит.

— Поки я сидів, то князь Ведангський… О, він теж… дивний . В наших краях він один — чистокровний. Вони билися — князеві та гнида не змогла відмовити. Тепер моанський паскудник ніколи не здійме на жінку… Ні руку, ні щось інше!

— Але Веданг його не вбив?

— Нехай поживе, — ошкірився юнак, — без руки і без…

— Ти ходиш по лезу ножа, Драконе, — сказав Ольг сам до себе. Тоді відступив від лежачих, що тільки-но почали отямлюватися.

— Чим це він нас, — простогнав один, — в нього ж ніби й зброї не було…

— Це дивний! — гаркнув отаман, — вставайте і кланяйтесь!

Розбишаки, стогнучи, підвелися. З-за дерев вийшло ще двоє людей, котрі підтримували третього — напевне невдалого стрільця з пищалі. Всі земно вклонились Ольгові, навіть поранений.

— Дай руку, — сказав до нього Ольг, — вірно, що дурням щастить… певне, метавка ковзнула об гілку і вдарила плазом…

Батько схилився над раною, як бувало Вербена, щось нашіптуючи. Я врешті звівся з землі і при- кульгав поближче.

— Ходи здоровий, — буркнув врешті Ольг, — та очі протирай, перш ніж стріляти…

Він знову змахнув правицею. Вигнута півмісяцем металева платівка стяла з сусіднього дерева гілку якраз з руку завтовшки. У «лісовчиків» аж очі завіскрилися від захоплення.

Ночували ми сю ніч в розбійничому стані, в яру. Я подумав, що Мальва помре від заздрощів, хоча на «Розбійників Темнолісся» ці люди аж ніяк не були схожі. Звичайнісінькі селяни, та й отаман мало чим від них відріжнявся, хіба що, звісно, був освіченіший і весь час цитував стародавні книги.

— Я, мій пане, — оповідав він, — не гадав й не думав, що доживуся до такого. Знаєте, як ото говорили в старовину… «На білий рукав…»

— «На розлуку, на печаль, — продовжив Ольг спроквола, — сніг роси упав.»..

— «У серце незігріте, — зітхнув хлопець, — війнув осінній вітер»… Отак і живу… І вони теж — він повів рукою на постаті біля вогнищ, — це все — данадільські кріпаки… У кожного своє… Як не сестру, то наречену… А то самого — під канчуки… Я-то, доки це мене не торкнулось, думав — та може якось… Імперія там… Нехай… Будемо собі потиху плекати мову, звичаї, віру… Я, мій пане, віри стародавньої… Звісно, з цим треба ховатись… Але що ж. Та вийшло так, що збудував я дім у серці буревію… Лише одну мрію маю нині — дочекатися рятівника з вогнем у крові … І стати під його корогву…А загину раніше — на те воля Богів… Прийду назад отже слушного часу.

Ольг, однак, був чимось стривожений. Я здогадувався, чого хвилюється батько. Я знав більше, ніж він думав — з оповідей Воїна та Ружени.

Історія ця почалася, як починалися майже всі оповіді ельберійців, з часів моанського завоювання. Тоді, коли Ельбер потрапив до моанського рабства майже весь, за винятком Острова Блакитної Зірки та Чорногори.

Влад Пард, тодішній князь Чорногори, вважав себе винним в падінні Боговладу та загибелі Повелителя. Адже це він не зміг прийти вчасно на допомогу гинучому Данаділу, бо змушений був відбивати раптовий напад ішторнійського війська.

Ішторнійці хотіли відірвати шмат від конаючої країни, але їм це не вдалося. Ігворри, стольного міста Чорногори, так просто не дістати… Вибудоване просто на терасах Яв-гори, Верхнє місто князівства було неприступним. Ішторнійське військо тануло від раптових нападів загонів горян. Врешті, вороги відступили за перевали.

Коли з Данаділу підійшли моанці, то теж упіймали облизня. Їм — то було ще гірше, ніж звичним до гір ішторнійцям. Влад міцно вчепився в свої скелі і не здавався.

Тоді імператор Іркан Перший запропонував Владу приєднатись до Великої Моанії. За однієї умови — Влад мусив видати йому маленького принца Ельберу та княжича Ведангу. Імператор був настільки вражений силою духу полоненого Вогнедана, що захотів виховати з його сина вірного слугу Імперії, а як не вийде — знищити обох: і Саламандра і Веданга.

Влад послав імператора під три чорти і продовжував опиратись.

Він провів у боях зо два десятка літ. Врешті, втомившись від безнадійної борні, Влад почав провадити таємні перемовини про покровительство з Ішторном та Моаною.