Мирослава Горностаева - Вогонь для Вогнедана

Корсари прийшли його навідати наступного ж дня. Прекрасні, мов квіти зоредиву. Сіли у принесені челяддю кріселка і довго мовчали.

— Воїни Сіллону, — вимовив Вогнедан, — чи зможете ви зостатися?

— Ми зможемо, — переливчасто відповів Винозір, — я думав, що мій голос замовк навіки, але нині я можу виповісти свою вдячність. Але чи не занадто ви виснажилися, володарю?

— Не занадто, — сказав Вогнедан, — менше з тим. Як ви опинилися у тому пеклі?

Воїни стиха почала оповідати, виспівуючи переливчасті слова. Про бій з імперською галерою, про шторм, котрий розшарпав і так уже підбитий корабель… Про те, як їх, напівпритомних, винесло разом з уламками на недалекий берег.

— Там нас і схопили, — оповідав Хвиля, — ми були майже без тями. Не змогли навіть ману накинути. Власне, ми вже приготувалися до того, що нас повісять. Саме так страчують полонених корсарів. Ну, може перед цим ще щось… Але ми потрапили до рук божевільного. Зовсім молодий офіцер…Він командував внутрішньою охороною Тарнеду. І всі в’язні були в його повній владі.

— Він був такий дивак, — додав Винозір, — досить негарний з виду смаглявий чоловічок. Щодня з його наказу когось карали. А нам він сказав, що зараз від нас смердить пихою, а скоро буде смердіти… ну, розумієте. Він був яким-то звихненим на запахах… Неначе…

— Неначе ми з приятелем, — продовжив Хвиля, — винні в тому, що від дивних нема такого запаху, як від людей … Звісно, людські тіла мають різкий запах, але ж це лише особливість явних тіл, і ми, моряки, до цього швидко звикаємо. У мене був мішаний екіпаж, і, звичайно, в умовах корабля… Але ми з цим мирилися, хоча й вимагали від команди чистоплотності… по можливості. Цей же офіцер… Від нього тхнуло як з ховрашої нори. Він вживав яких-то парфумів, але… І от він заповзявся довести нас до такого стану, аби від нас смерділо … Я прошу вибачення за негармонійні подробиці…

— Але саме в цьому і полягало божевілля цієї істоти, — озвався Винозір, — і ми заплатили за це місяцями страждань. Присягаюся променями Сіллону, я не раз шкодував, що мене не повісили одразу. Він не просто наказував нас катувати — він нівечив нас. Зрештою, ми перетворилися на те, що ви бачили. Смерть забарилася, адже стійкість тіл дивних увійшла в примовку. Я не знаю, як нас вдалося довезти до Ельберу, напевне — завдяки кругловухим , котрі відбували ув’язнення в Тарнеді. Вони нам дуже співчували, але нічим не могли допомогти.

— Той офіцер, — зітхнув Хвиля, — мучив нас перед очима в’язнів… І обіцяв послаблення тим, хто прийматиме в цьому участь. Зголосилося лише двоє, але вони не дожили до визволення. Чоловік, котрий опікувався нами дорогою, сказав, що в’язні їх стратили за вироком власного суду. Бідолаха дуже переймався тим, що ми подумаємо про його расу…

— Так, ельберійці є дуже чутливими, — погодився Винозір, — наш екіпаж… Я весь час думав, чи врятувався ще хоч хтось. В Тарнеді з «Лебедя» були лише ми, тож можливо кругловухим хлопцям вдалося обдурити берегову охорону.

Вогнедан відзначив собі, що потрібно попрохати Ольга зайнятися Тарнедом. Власне — отим офіцериком. Ніхто не може безкарно знущатися над дітьми зорі Сіллон. Повелитель міг зрозуміти пана Гаратто, котрий віддав його на тортури задля здобуття відомостей. Міг зрозуміти навіть Короната Астеонського, який з помсти запроторив його до Неззького льоху. Але нівечити живих істот лише за те, що вони красиві … Подібний збоченець негідний того, аби оскверняти своїм існуванням знаний світ.

— Як звали гієну, що зробила це з вами? — спитав правитель, — я маю змогу зробити так, аби від нього смерділо страхом.

— Офіцера звали Горошт Хадін, — сказав Світозір, — але його кудись перевели з Тарнеду. Якраз перед тим, як нас відправили на Південь.

— О, ні, - пробурмотів Вогнедан, — старий знайомий…

— Ви знали цього божевільного? — здивувався корсар.

— Я знаю місце, де він збожеволів, — пробурмотів Вогнедан, — від нього і тоді смерділо, наче з тхорячої нори. Добре, менше з тим. Його знайдуть… Милі браття… Я дуже хочу, щоб ви жили і забули весь цей жах. Не покидайте цей світ — в ньому не так багато гарних речей і вродливих людей і дивних…

— О, — всміхнувся Хвиля, — то ось яким є шлях вашої думки… А ми трохи дивувалися, чому вогняний дух Ельберу ризикує собою задля того, аби повернути колишній вигляд двом незнайомим сіллонцям… Те що з нами сталося, забути важко, але ми, принаймні, спробуємо.