Мирослава Горностаева: Вогонь для Вогнедана

Замок Ведангів був вкритий темрявою. Мечислав перебудовував старий дім, і тому майже всі челядь нині жила у прибудовах. Світилося лише вікно спочивальні. Тієї спочивальні, що виходила на яр.

Вогнедан став у розчиненому люці, як колись Дана над полем Предслави. І стрибнув просто у відчинене навстіж вікно. Миті йому вистачило, щоб зрозуміти, що сталося. І спалахнув вогонь Триглаву…

Моанські пси з Цитаделі… Вони прив’язали Мечислава до канапи з високою спинкою. Дракон був чи-то непритомний, чи-то вже мертвий: його голос згас в головах двійнят кілька хвилин тому. Колиска біля подружнього ложа… Дитини там не було… Порожня колиска…

Вогнедан убив їх одразу. Він уже міг убивати, не ризикуючи рознести половину замку. Він навіть не втямив, скільки там було людей… Не пам’ятав їх облич… Залишився тільки один — котрий стояв біля Мечислава зі скривавленим ножем в руці. Поганець заскочив за канапу, прикрившись зв’язаним бранцем.

— Зельме, — сказав він білими від жаху губами. За спиною Вогнедана металися у вогні люди. Кричали… Падали… Зайнялася запона на ложі…

— Джуро Лускін, — прошипів Повелитель. Він пізнав ворога миттєво.

— Давай… домовимося, — сказав колишній однокурсник, — За мене заплатять… Імператор мене цінує…

Вогнедан про це знав. Ольг сповістив його якось, що місце пана Гаратто при Корогу Другому займає молодий, але дуже діяльний пан Хорд Лускін. Оті банди, котрі йшли зі Страгії під виглядом чорногорських вояків, були його витвором.

— Я не ціную сміття, — виплюнув Вогнедан, — я його спалюю.

— Твій друг ще живий, — прошепотів Хорд, — ти вб’єш і його…

— Ні, - мовив Вогнедан, — не вб’ю… Здохни, зелепуцьку…

Вогню він не вжив, щоб не зачепити Мечислава. Отой поштовх, що перетирав на порох каміння, розмазав Лускіна по стіні… В буквальному сенсі… Видовище було на рідкість огидним.

А те, що вони зробили з Мечиславом було страшним. Глибокі порізи на грудях Веданга складалися в руни Корогви… Головний Хорунжий… Сила і Слава… Йому для чогось зав’язали очі, і Вогнедан зірвав ганчірку, зустрівши безтямний погляд друга. Зрозумів, що моанці боялися, що Дракон якось вплине на їхні мізки… Дійсно, останнім часом Меч далеко пройшов стежиною духу…

Вогнедан сидів біля друга, і з пальців його текла цілюща сила, заживляючи рани. Веданг підвів голову. Біль викривив його риси…

— Ну, — сказав, дивлячись перед собою застиглим поглядом, — що ж ви, тварюки? Я поспішаю до сина…

— Меч, — вимовив Вогнедан, — спокійніше, Меч… Що тут сталося? Де Воїн?

Малюка Веданги назвали на честь загиблого діда. А Дракон запевняв, що це Воїн Ведангський власною особою прийшов на перевтілення.

— Нема у мене сина, — вимовив Дракон. Він не пізнавав Вогнедана, провалюючись в безодні духу, — ми, всі троє — воїни… Ольг пішов вперед… З моїм хлопчиком… Я маю його наздогнати.

— Дано, — мовив Вогнедан подумки, — ти можеш відчути дитя?

— Малюк живий, — прийшла відповідь, — тільки я не знаю, де він.

— Меч, — знову покликав Вогнедан, — що сталося з дитиною?

Та Мечислав не бачив друга… Не чув смороду від обвуглених тіл… Не бачив, як до спочивальні вбігли озброєні челядинці, яких хтось таки підняв по тривозі.

— У Повелителя, — сказав, — немає слабких місць. До нього вам не дібратися…

Вогнедан заплакав, зрозумівши, чому катували Дракона… За вікном промінь велетенського ліхтаря «Сіллонеллу» метався по зарослому деревами проваллю яру.

— Я їх бачу, — озвався у голові Вогнедана дивно спокійний голос сестри, — пана Ольга з малим… В кроні дерева. Ми їх зараз витягнемо… Горицвіт підведе поближче корабель…

Повелитель відітхнув полегшено. Вийняв з піхов на поясі ножа… Перерізав пута, що вп’ялися в тіло Веданга. Мечислав, видно, намагався їх перервати… Від ран залишилися білі сліди на смаглявій шкірі, безволосій, як у чистокровного . Дві руни — Сила й Слава…

Веданг продовжував сидіти, розкинувши руки по спинці канапи. Він був байдужим до всього. Незмінний і вірний… Страшний вибір запропонували тобі, брате…

«Сіллонелл» вже висів перед вікном… На висувному місточку лежало тіло Ольга Лелега. Родинний правник і князь Данадільський ще дихав… Ледь-ледь. Так, принаймні, мовила Дана. Сама вона стояла в люці, притиснувши до себе малюка, котрий обурено верещав.

Вогнедан обережно відійшов від Веданга і виліз на підвіконня. Князь Данадільський чіплявся за життя з впертістю дивного . Повелитель оплутав його понівечене тіло срібними нитками сили. Обережно перетягнув до кімнати. Мовив до Дани: