Вогнедан перегортає аркуш нотатника. Погляд зупиняється на двох прізвищах: Світозір Хвиля та Винозір Хмара… Авжеж… Це оті двоє сіллонців, яким він врятував життя трохи не супроти їхньої волі…
Коли Вогнедан врешті дібрався до Боговлади опісля об’їзду провінцій, він не те, щоб забув про двох понівечених в’язнів фортеці Тарнед, але струс від їхнього вигляду якось відсунувся за клопотами на задній план. І тому він здивовано глянув на Вишеньку, котра почала йому докоряти за спробу порятунку корсарів.
— Мій повелителю, — говорила юна жінка, — ці двоє гідних дивних могли б уже спочивати в дубовім гаю і очікувати на краще переродження. Їхнє нинішнє існування несумісне з красою і гармонією… Ви відновили їхні сили, але… Краще вам подивитися на них самому, однак тепер їм буде вже набагато важче піти з цього світу…
Вогнедан пішов до того крила будинку Ольга, де знаходилися кімнати для гостей. Там він побачив колишніх бранців, котрі спочивали у кріселках, прикриті плетеними ковдрами.
Один зі срібних глухуватим голосом читав приятелеві його, Вогнеданову, улюблену збірку віршів, що збереглася ще з домоанських часів.
— Як хвиля,
Розшматована об скелі
Буремним вітром,
І моя душа
Від невгамовних спогадів змарніла…
Цей образ не дуже вдалий, мій приятелю Винозоре… Хвиля, вдарившись об скелю, зливається з морем і зникає… Чи не так?
Винозір стиха кивнув головою. На Вогнеданові кроки обоє воїнів поволі обернулися.
— Вітаю вас у Боговладі, - сказав Повелитель.
— Ми теж вітаємо Визволителя, — вимовив Світозір, а його друг мовчки підніс руку у військовому привітанні, - і просимо дозволу запитати, в чому наша провина перед Вогнеданом Ельберійським?
— Провина? — перепитав Вогнедан.
— О, так, — зітхнув срібний, — ви підняли нас трохи не з могили, але наше життя нині є позбавленим сенсу. Наші спотворені тіла викликають лише огиду, хоча мила пані Вишня присягає, що це не так. Якби нам було надано можливість вирушити в останню подорож на місячному човні….
Повелитель роздивлявся співбесідника. На помережаному шрамами обличчі жили лише очі дивного воїна. Витончені риси юнака було наче зім’ято… Ніздрі вирвано. І тим несамовитішою була холодна іронія в глухому голосі. «Красивіші за квіти», — згадав Вогнедан. Винозір, половину обличчя якого займав великий опік, дивився на свого рятівника одним оком з сумовитим докором.
— Моєму другу відрізано язика, — сказав Хвиля, — тому він не може привітати вас як належить. Але він повністю розділяє мою думку щодо недосконалості цього сумного світу. На жаль навіть цілителі Сіллону не можуть повернути красу та гармонію нашому існуванню. Ми не є людьми , аби чіплятися за можливість просто дихати. Тому прохаємо вас про надання нам можливості покинути явне тіло так, як належить воїнам.
— Моє миле панство, — відповів тоді Вогнедан, — я присягаю вам, що, якщо моїх слабких сил не вистачить, аби привести вас в гармонію з цим світом, я надам вам таку можливість.
Вогнедан і досі згадує з жахом свій оплаканий стан опісля зцілення обох сіллонців. Відновляти втрачені частини тіла дійсно не міг жоден волхв. Однак, це було під силу тому, хто володів Триглавом. Стародавні сувої стверджували, що, опісля втрати частини явного тіла, у постраждалого залишається тінь цієї частини, яку чоловік довго відчуває опісля, і яка навіть може йому боліти. Цілитель великої міці міг матеріалізувати цю тінь до щільності втраченого органу. Що і зробив Вогнедан для обох корсарів. Коли обидва юнаки поринули в сон, котрий супроводжував зцілення, Вогнедан вийшов до садочку Ольга, схожому на той, що Князь тіней мав на Сіллоні, і зомлів перед очима Мечислава, який його там очікував.
Ох і докоряв йому тоді Веданг. Меч говорив, що йому самому до сліз шкода срібних воїнів, але ж на Сіллоні відважних істот вистачає, а Вогнедан один такий на весь Ельбер… Смерть двох корсарів принесе смуток лише їхнім рідним, а смерть Князя вогню — загибель новонародженій країні…
Вогнедан кивав головою, з усім погоджувався. Хустинка, якою Вишенька втирала йому обличчя, просякла кривавим потом, що виступив у нього по всьому тілу. Сорочка-чорногорка стала з білої багряною. Він навіть зараз, через кілька літ, не знав, для чого він пішов на такий ризик. Занадто жалісливим Вогнедан Чорногорський, нині Ельберійський, ніколи не був. І чудово розумів, що душі сіллонців можливо не одужають ніколи, як не одужав він сам від пережитого колись болю. Однак…
Читать дальше