Мирослава Горностаева - Вогонь для Вогнедана

Вогнедану довелося вжити Сили Триглаву. Ні, не вогню, борони мейдистський Боже, і всі Боги знаного світу. Бо бунтарі йшли штурмувати Зелібор разом зі своїми жонами та дітьми, котрі несли хоругви і злагоджено співали славні. Рогволод, котрий перекрив зі своїми воїнами зеліборський шлях, розгубився… Стріляти в беззахисних він не міг, але не міг і пропустити їх далі, бо, разом з хоругвами, ці побожні мейдисти несли на саморобних списах голови вбитих ними мешканців «поганського» селища.

Повелитель говорив з повстанцями дві години. Не підвищуючи голосу, але його промова віддавалася у розумі очманілих від люті фанатиків. Як тільки він замовкав, піднімалося ревище і селюки починали вимахувати кілками й косами, а жони гістерично верещали, що хочуть постраждати за Святого Мейді. Нарешті вплив на розум цих напівбожевільних став достатнім настільки, що вони не тільки погодилися розійтися по домівках, але й видали Сереженю убивць. Вогнедан тоді сказав таки князю Зореславу все, що про нього думав, адже це через його недогляд провінцією поповзли чутки про насильницьке навертання до поганства та закриття церков.

Ох, цей Зелемінь… Відкрита рана на тілі його країни… Рана, що й досі час від часу кривавить якимись заворушеннями… Незлий подарунок він зробив своєму приятелю Лемпарту, що є то є…

Коли Вогнедан приїхав до Зелеміню наступного разу, то в нього стріляли просто на вулиці Зелібору. Він тоді прогулювався містом своїм звичаєм без супроводу, лише з самим Вереном, котрий вірно ніс службу тілоохоронця. Убивці спершу хотіли пристрелити парда, а тоді знищити нелюдь в блакитному. Вогнедан чув їхні думки так, наче розбишаки розмовляли поруч. Він навіть міг сказати, скільки грошей вони отримали від нового хазяїна Цитаделі за його смерть… Верен хижо ошкірився, з’єднаний зі своїм Повелителем розумом в одне ціле. І мисливці перетворилися на здобич…

Була ще одна спроба. До правителя на прийом прийшов чемний городянин, котрий мав позов до свого родича у справі заміського маєтку. В цьому не було нічого незвичайного — староельберійський звичай вважав князівське право вищим від судового. Але Вогнедана насторожило те, що зеліборець звернувся саме до нього, а не до князя Лемпарта. Мешканці цього милого міста під час приїздів Повелителя намагалися особливо не навертатися йому на очі, все ще боячись якихось кар за свою негідну поведінку. А тут зеліборець прийшов до Князя Вогню, як бо називали останнім часом Вогнедана і вороги і друзі, з якоюсь незначною справою про земельне розмежування….

Словом, Повелитель терпляче вислухав прохача, а коли той хотів подати йому сувій з паперами на отой маєток, чемно порадив спершу вийняти з того сувою ножа… І моргнув своїй чорногорській варті. Зробив він це з почуття людяності — Верен порвав би невдалого вбивцю на шмаття. Маючи нині розум дорослого, чорний пард поволі ставав жовчного і нетерпимого норову, а Вогнеданових ворогів ненавидів люто. Відсутність краси та гармонії у явному світі бентежила розумного звіра чи й не більше за пересічну людину.

Не любив Вогнедан Зелібору… Хоча й допомагав всіляко і Лемпарту, і Рогволоду. І навіть сам керував знищенням моанських бандитів, котрі проникали до провінції зі Страгії. Поганці намагалися переконати простолюд, що вони є Вогнедановими чорногорцями-язичниками, котрі, мовляв, нині мають владу, а тому грабують і вбивають. Зладнати з ними виявилося не так просто — але зладнали. Знову довелося ввести, як колись у Північному Данаділі, польові суди з єдиним вироком — шибениця. Моанські шляхтичі — полонені дуже обурювалися способом страти, бо вважали, що є гідними ешафоту… На подібні ремствування Князь Вогню зазвичай відповідав, що істоти, котрі напастують мирних людей, гідні смерти на палі, але, оскільки це видовище є занадто огидним, він, Вогнедан Ельберійський, прирікає їх на смерть у зашморгу.

Опісля Зелеміню поїздки у Веданг були майже відпочинком, незважаючи на постійні чвари поміж місцевим людом та зайдами з Моозу у Радині та околицях. А вже у Квітані Повелитель відпочивав душею. Князь Крук та княгиня Мальва приймали його у Дарі як рідного сина і жалілися, що їхнє Вовченя стало зовсім ельфом і тільки й знає, що пише листи до своєї сіллонської панночки.

Так він і їздив тоді по своєму Ельберу: Зелемінь, Веданг, Квітан, Данаділ… У милій своїй Чорногорі бував рідко — вже там-то було все гаразд… Хоча останнім часом і у Верховині стало неспокійно — над Ельбером нависла загроза з Ішторну.