Марина та Сергій Дяченко - Візит до Імператора

Насамперед я з’ясував юридичній бік питання. Підтвердилося, що син дійсно єдиний спадкоємець татуся. Рано вранці в суботу двадцять сьомого жовтня ми вдвох – його машиною – вирушили оцінювати маєток.

Їхати довелося щось із півтори години. Я подумки відзначив у графі «Відстань»: «далеко». Майбутній клієнт мій нервувався за кермом, голосно шпетив неповоротких, на його думку, водіїв, які не квапилися дати йому дорогу, ривками кидав машину то вправо, то вліво, без потреби порушував правила і різко гальмував – коротше, коли ми спинилися перед смугастим шлагбаумом дачного кооперативу, нерви мої, що на роботі зазвичай подібні до напнутих вітрил, небезпечно напружилися.

Шлагбаум був піднятий, і, схоже, назавжди. За розбитим вікном будки нікого не було видно. Я зітхнув і подумки відзначив у графі «Охорона»: «передбачається».

Ми в’їхали на територію кооперативу. З правої сторони тяглася довга і вузька смуга води – чи то затока, чи то чийсь приплив, або просто краєчок болота. Я згадав, що клієнт мій згадував якийсь «пляж» (мабуть, це не тут, заспокоїв я себе).

Кооператив був дивний – одна довга вулиця. Недобудовані дачі – таких була більшість – чергувалися з низенькими, по вікна врослими в землю сільськими будиночками. Розбиті вікна, провалені дахи, бур’яни, які зустріли осінь на гордій позначці «два метри зросту» – схоже, тут багато років не ступала нога людини.

«Опель» трясло на вибоїнах.

– А сусіди тут є? – запитав я клієнта.

Той знизав плечима:

– А треба?

Я здивувався і нічого не сказав. У графі «Під’їзна дорога» подумки відзначив: «погана».

Призначений до продажу будинок видно було здалеку. Червона черепиця, башточки, флюгери, ковані грати балконів – художник був не дурний пожити – знався на цьому; побачивши садибу, я відчув до нього, небіжчика, щось схоже на заздрість. Нервова дорога, пустирі та вибоїни навколо – все це раптом стало неважливе, точніше, наповнилося іншим змістом: переді мною був не дуже дорогий будинок десь на задвірках, а віддалений від метушні замок, місце усамітнення, оточене дикою природою…

Поки клієнт заганяв машину в гараж, я стояв посеред просторого двору, вдихав запах листя, що встеляло стилізовані під старовину кам’яні плити, дивився на флюгери і намагався – хоча б приблизно – прикинути ціну всієї цієї пишноти. Ох, це буде вінець моєї ріелторської кар’єри, адже і покупця знайти буде непросто, аж надто кругленькая сума вимальовується…

Посеред двору була неправильної форми клумба з величезним каменем у центрі. Це звідки ж приперли таку брилу?

– А це що? – запитав я в клієнта.

– Фонтан, – озвався той знехотя. – Працює від насоса…

– Можна ввімкнути?

– А навіщо?

Він дратував мене, похмурий і безглуздий продавець скарбів.

– Але ж ми привеземо сюди покупця, – сказав я терпляче. – Фонтан теж коштує грошей, і чималеньких.

Клієнт знову знизав плечима. Піднявся на широкий ґанок з двома мармуровими псами обабіч; у руці його подзвонювала низка величезних сейфових ключів – на кшталт тих, що відкривають залізні двері моєї квартири, але більші.

Коли ключ скреготнув у замку, я чомусь розхвилювався. Занадто подобався мені цей будинок. Дуже хотілося, аби те, що всередині, не підвело очікувань. Клієнт відкрив важкі двері й ступив досередини; а я, майже проти волі, затримався.

Хотілося подовжити задоволення.

І – чомусь – виникло занепокоєння. Виникло і зникло, як тінь летючого птаха.

– Ну, йдіть, – глухо долинуло з дому. – Тут, звичайно, безлад…

Я ввійшов. І з першого погляду зрозумів, що будинок не обдурив мене. Меблів майже не було, зате був великий камін з кованими гратами, стіни з ніздрюватої цегли і кілька картин олійними фарбами на великих картонках.

– А не боїтеся, що вкрадуть? – запитав я, затримуючи погляд на картинах.

Я знав, що мій супутник потисне плечима, і не помилився в своїх очікуваннях.

– Поки не вкрали, – байдуже сказав клієнт. – Це батькові дарували… Вони ні хріна не варті.

Я рушив нагору вузькими крученими сходами, на другому витку зупинився і подивився вниз. Клієнт навіщось знімав зі стіни найближчу картину; я геть не розуміюся на живописі, і кілька помідорів на блакитному столі нічого не сповістили ні серцю мойому, ні розуму. Я зібрався був іти далі, коли клієнт, захекавшись, розгорнув картонку зворотним боком до мене.