Марина та Сергій Дяченко - Візит до Імператора

І вже наступного дня ми вирушили показувати товар. Рушили караваном з двох машин: за «опелем» мого клієнта слідував чорний поважний БМВ.

Чи слід пояснювати, як погано спав я напередодні? Які сни змушували мене щогодини вставати, вмикати світло, йти на кухню, ковтати таблетки валідолу і валеріани?

Мені знову і знову видавалося, що посеред моєї кімнати розпускається, як і в дитинстві, чорний бутон. І що цього разу я не встигну розтоптати його, перш ніж пелюстки розкриються…

Я не вмів взяти себе в руки, і це було найсумніше. Я подумував навіть – Господи! – скасувати поїздку, за успіхом або неуспіхом якої стояли не просто великі гроші – але моє добре ім’я як фахівця…

На щастя, я добре усвідомив, що відразу ж за скасуванням «оглядин» має слідувати негайна госпіталізація… у психіатричну лікарню.

Отож рано-вранці караван із двох машин перетнув межу міста і, раз у раз провокуючи аварійні ситуації, рушив до місця призначення.

Мій клієнт, як і минулого разу, поводився на дорозі як буцлива корова. Водій БМВ, професіонал, слідував за нами, як іграшкова машинка на мотузочці – не наближаючись, але й не відстаючи ані на крок.

Минули шлагбаум кооперативу. У будці з розбитим склом на цей раз виявився сторож, і я вирішив, що це добрий знак; навіть вибоїста дорога від шлагбаума до воріт маєтку на цей раз здалася коротшою.

Виявилося, що в гараж одночасно можна загнати і «опель», і БМВ. Щоправда, купувальниця цього навіть не помітила – настільки вразив її маленький цегляний замок.

– Іринко, ти подивися! Ти глянь!

Іринці було років вісім. Красива дівчинка з печаткою крайньої розбещеності на кругленькому личку блукала навколо фонтану, скептично відкопиливши губки.

За галявиною перед будинком носився маленький пес невідомої мені породи, дуже кошлатий і гавкотливий. Схоже, купувальниця привезла на оглядини всіх зацікавлених у купівлі осіб.

Мій клієнт гримів ключами, відмикаючи двері, а я стояв біля воріт, намагаючись опанувати гидку слабкість в колінах. Зараз мені слід було по-хазяйськи показувати купувальниці будинок, займати її милою балаканиною, тактовно звертати увагу на товщину стін, на устрій парового котла, на зручність ватерклозета… Але я стояв, мучився власною нікчемністю – і все одно не міг себе змусити ввійти в цей будинок.

Голос купувальниці віддалився. Вона була вже всередині, вона про щось розпитувала клієнта, а клієнт, на щастя, відповідав дуже привітно. Хто б міг подумати, що він узагалі вміє чемно говорити…

– Ма! – гукнула Іринка і теж збігла сходами ґанку, а за нею, оглушливо гавкаючи, поспішила волохата істота невідомої породи. Я залишився сам-один – якщо не брати до уваги водія БМВ, який курив на лавці.

За час, що я шукав покупців, майже все листя облетіло з гілок на землю. Голі дерева шкребли і шурхотіли, флюгери поскрипували, ці звуки були нібито тріщинки на поверхні абсолютної тиші, – осінньої, цвинтарної…

Я кинув курити два роки тому, але підійшов до водія і попросив цигарку. Він пригостив мене – без тіні привітності, але й без неприязні. Він усе так робив – професійно. Легко.

– Нічого собі будиночок… – сказав я водієві просто тому, що треба було хоч щось сказати. – Так?

Він знизав плечима. Цей жест міг означати як згоду, так і заперечення.

Дивна річ – хороша сигарета, перша за два роки, підбадьорила мене. Я нарешті зміг подивитися на себе збоку – людина, яку два незначних збіги змогли повернути в лоно підліткового кошмару…

Я докурив, кинув недопалок в бляшане відерце біля воріт і поспішив до дому. Моє місце там, я маю помножити вигоди цього будинку на свою власну харизму, адже найважче – розмови про умови – може початися прямо зараз…

Купувальниця вийшла на балкон. Глибоко зітхнула, озирнулася, запитала у клієнта, що залишався ще в кімнаті:

– А вам не шкода продавати? Чому ви таку пишноту – продаєте?

Він щось відповів. Я, поднімаючись сходами ґанку, чув його голос, але не міг розібрати слів.

– Зрозуміло… – знову заговорила жінка. – Шкода, що ваш батько так мало встиг тут прожити… Адже він всього кілька місяців тут жив? Так? А від чого він помер?

Мене вразила її безтактність. Саме час було втрутитися; я рвонув угору ґвинтовими сходами, стрибаючи через дві сходинки – аж тут мелодія – така ніжна і сумна, така знайома, долинула знизу, з прочинених дверей підвалу…

Я автоматично зробив два кроки – і зупинився.

Я не чув цієї мелодії відтоді, як мені було дванадцять. Я не пам’ятав її – хіба що в кошмарних снах, які давно минули…