Марина та Сергій Дяченко - Візит до Імператора

Дивно, що я не закричав. Якось стримався.

Мелодія стала голоснішою. Те, що видавало її, безсумнівно піднімалося на світло; мені здалося, що це… мій бутон, що за роки виріс і розжирів, пре з підвалу, піднімаючи дошки. І щастя, що штани мої залишилися сухими, бо наступної хвилини з підвалу вибралася Іринка з дитячою шарманкою в руках. Вилазячи, вона на якийсь час перестала крутити ручку шарманки, і мелодія стихла.

– Що… – вимовив я.

Іринка знову взялася за шарманку, і в цей момент я вмить стрибнув зі сходів і вирвав іграшку у неї з рук.

Іринка відскочила і мало не впала у відкриту кришку люка. У дуже блакитних оченятах її з’явився спочатку переляк, а потім злість.

– Ти… чого? – сказала вона тихо, але загрозливо.

Я відступив, тримаючи шарманку за спиною.

– Віддай… – все так само тихо промовила Іринка, і це була не вимога, а порада.

Я знав, що виглядаю дивно, але нічого не міг із собою вдіяти.

– Ма! – крикнула Іринка.

Нагорі відчинилися двері:

– Що?

– Скажи йому! Він шарманку забрав!

– Хто?

На сходах почулися кроки. Здригнулися залізні перила у мене під долонею; купувальниця спершу обігнула мене, потім здивовано заглянула мені в обличчя:

– Що трапилося?

– Він шарманку забрав, – повторила Ірчик. – Я у підвалі знайшла шарманку, а він забрав…

– Ти спускалася в підвал?!

– А що таке? Там класно…

– Ось шкодую, що взяла тебе…

– Так скажи йому – нехай шарманку віддасть…

Я витяг іграшку з-за спини. А кляте дівчисько вирвало її перш, ніж я встиг щось пояснити. І тут же крутнуло ручку…

– Ні! – гаркнув я так, що навіть Іринка здригнулася.

Купувальниця насупилася:

– З якого це дива ви кричите на дитину?

– Вибачаюся, – сказав я через силу. – Прошу вибачення. Це не дуже хороша річ. Ця музика… викликає у мене дуже погані… будить гидкі… спогади. Прошу – дуже – зрештою, вона брудна, мало що там валяється в підвалі…

Жінка з сумнівом подивилася спершу на мене, а потім на шарманку. Владно простягла руку, й Іринка, хмикнувши, віддала іграшку матері.

– Гм… – сказала купувальниця, розглядаючи шарманку. – Тут написано: «Народна французька пісенька… “Навіщо ти зламав мою квітку?”».

– Що? – запитав я тихо.

– «Навіщо ти зламав мою квітку», – з посмішкою підтвердила купувальниця.

Погано пам’ятаю дорогу додому.

Здається, угода все-таки намічалася. А може, й зірвалася…

Коли я дістався нарешті до своєї квартири, було вже зовсім темно. Не знімаючи мокрого взуття, я прочалапав на кухню і витяг з морозильника пляшку горілки.

Ні, я не алкоголік. Але пляшку горілки в морозильнику тримаю. Просто так, про всяк випадок.

Потім, прийнявши теплий душ, перевдягнувшись і зігрівшись, я цілком спокійно подумав: ні, угоди цієї не буде. Просто є речі, які перебувають за межею можливого. І саме коли ти намагаєшся перестрибнути цю межу – трапляється усіляка нісенітниця… Я ще добре відбувся, подумав я.

Випита горілка зробилась буфером між мною і всією цією чортівнею; принаймні, я зумів заснути майже відразу.

Будинок було продано. Моє фінансове становище значно покращилось. Я купив наворочений комп’ютер і новий «фольксваген», окрім того, з’їздив на зимовий курорт в компанії чарівної юної модельки. «Міска» дзвінко сміялася і клялася, що приносить мені везіння.

Прийшла весна. Моделька набридла мені, проте везіння не закінчувалося – вигідні угоди йшли одна за одною.

Був квітень, коли я задумався: а чи не придбати гарну дачу? Мені запропонували досить дешево майже добудований будинок у вже знайомому садовому кооперативі. Я механічно зазначив у графі «Відстань»: «далеко»…

І поїхав на оглядини. Потрібний мені номер ділянки я знайшов раніше, аніж над верхівками дерев з’явилися мідні флюгери – але я не втримався і направив машину вперед розбитою дорогою – цікаво ж поглянути на життя нових мешканців такого пам’ятного мені маєтку – хоча б здалеку…

Ковані ворота будинку з флюгерами були відкриті. Посеред брукованого каменем двору бив фонтан; біля ґанку, в палісаднику, сиділа навпочіпки – до мене спиною – і длубалася в землі дівчинка (мабуть, Іринка).

У мої плани не входило бути поміченим і впізнаним. Тому я повільно проїхав уперед, сяк-так розвернувся і все так само повільно рушив назад. А коли порівнявся з воротами, Іринка (а це була вона) підвелася.

Біля її ніг у палісаднику мені привиділося спочатку чорно-пурпурове ганчір’я. І тільки проїхавши кілька метрів наперед, я зрозумів: що це квіти, що вже підросли, з рваним листям і з велюровими чорними бутонами.