Марина та Сергій Дяченко - Візит до Імператора

Що мав відчувати хлопчик, який першу дюжину своїх років бачив лише те віртуальне небо? Що він повинен відчувати, опинившись на березі, у парку, серед сотень ровесників? Потрясіння? Або, може, розчарування? Справжнє небо так схоже на віртуальне, що, бува їх важко розрізнити…

У вестибюлі на інформаційному екрані були виставлені три портрети в траурних рамках. Стояла тиша, незвична для школи.

– Доброго дня. Мене звати Олександр. Вам дзвонили.

– Так, зрозуміло, – жінка в адміністративному кріслі посміхнулася дуже натягнуто. – Ви хочете поговорити з Денисом?

– Ні. Тобто хочу, звичайно, але пізніше. Спершу я збираюся зустрітися з кількома його друзями… Навряд чи в нього є друзі. З товаришами. З педагогами.

– Зрозуміло. – Жінці, важко було посміхатися.

– І ще я заздалегідь приношу вибачення за нетактовність. Мені треба поговорити про ваші останні втрати – про тих педагогів, що померли.

Жінка мовчала секунд тридцять. Її ліва рука почала тремтіти, і вона міцно притисла долоню до столу.

– Розумію, – сказала вона нарешті. – Що б ви хотіли знати?

– Я вивчав їхні медичні карти. Всі троє були практично здорові.

– Так.

– Я бачу, в школі траур?

– Шок, – просто сказала жінка. – Багато хто, здається, й досі не вірять. Знаєте, дитяче бажання відгородитися від поганого. Ми тут, на щастя, рідко стикаємося зі смертю…

– Денис Донцов часто з нею стикався.

– Так. – Жінка знову помовчала. – Бачите, ці троє були найкращими. Зрозуміло, у нас багато чудових педагогів… Але ці троє були особливими – за ними тяглися, їх хотіли наслідувати.

– Вони викладали в класі у Дениса?

– Єлизар Степанович і Лука Вікторович – так. А Ельза Себастянівна, вчитель японської, – ні. Але Денис ходив до неї на факультативні заняття. Чому ви пов’язуєте те, що трапилося, з Донцовим?

– А ви не пов’язуєте?

Жінка перевела погляд на вікно – там сяяло сонце крізь сплетене гілля:

– Нам дуже важко утримувати учнів від паніки. Адже історію Дениса тут знають усі. Знаєте, як його прозвали? Імператором. З першого ж дня. А тепер звуть Імператор Смерть.

– Він зарозумілий? Вважає себе особливим?

– Ні. Але він непростий. Дуже непростий хлопчик. Нам довелося… схитрувати, оголосити Дениса хворим і помістити в ізолятор.

– Але він здоровий?

– Цілком. Як не шкода це визнавати, ми, напевно, будемо наполягати на його переведенні… кудись.

– Підстави?

Вона знову подивилася йому в очі:

– Немає ніяких підстав. Тільки почуття самозбереження. Гадаю, нам вдасться переконати опікунську раду.

– Імператор Смерть? – дівчинка подивилася майже вороже. – Не чула. Його звали просто Імператор.

– Він надто загордився, тобі не здається?

– Ні, – вона підвела очі. – З огляду на все, що випало на його долю, – ні! От якби ви, скажімо, три роки сиділи самотою всередині консервної банки, нашпигованої технікою, а потім прибули на планету, де у вас немає навіть знайомих щурів… Навіть щурів! – Голос її затремтів. – І вас що, зустріли як героя? Ні, як рознощика невідомої інфекції! Я б подивилася тоді на вас. Ви б усіх зненавиділи. А Денис – ні…

Вона дивилася на нього переможно і похмуро, ніби очікуючи негайного визнання: так, я невдаха.

– Він розповідав про себе? – Олександр ухилився від емоційно небезпечної теми.

– Не відразу і не всім.

– Тобі розповідав, Олю?

– Мені – так, – дівчинка зарозуміло примружилася. – Про те, як грав із дорослими в перші роки. І як жив потім один. А про час, коли вони всі по колу вмирали, – він нікому не говорить.

Вона закусила губу і втупилася поверх плеча Олександра вдалину, де височіли над зеленню парку старі пінії на березі.

– Імператор. Це дитяче прізвисько. Так звали його батько і мати. За назвою корабля. А зовсім не через те, що він надто загордився… Розумієте, ми – людство, а Денис – сам по собі. Він це відчуває кожного дня, він з цим живе.

– Вважає себе особливим?

– Та ні ж бо! Він найзвичайнісінький хлопець. Не дуже розумний, не дуже сильний. Якийсь розгублений… Дуже самотній.

– А як у нього складалося з хлопцями?

– Ми його намагалися адаптувати, як могли. Дещо вийшло. Він став сміятися. Став грати у волейбол за школу. Він… розумієте, йому тринадцять, а на вигляд – п’ятнадцять. Психологічно він молодший, він дитина. Імператор Смерть – дика вигадка, дуже жорстока. Який стосунок він має до чиєїсь там смерті?! За що його замикати в ізолятор? Га?