Марина та Сергій Дяченко - Візит до Імператора

– Він хворий, – обережно сказав Олександр. – Його імунітет…

– У нього прекрасний нормальний імунітет! – Вона викрикнула ці слова і відразу поникла, як зів’ялий листочок. – Кажуть, його взагалі приберуть з нашої школи… А за що, можна дізнатися?!

– У нас у школі п’ятдесят сім відсотків учнів становлять дівчата, – сказав високий хлопець зі шрамом на вилиці. – Отже, як можете собі уявити, деяка емоційна нестабільність має місце.

– Ти хочеш сказати, хтось справді вірить у прокляття?

– Необов’язково у прокляття. Дівчата, особливо в цьому віці, – хлопець поблажливо посміхнувся, – це така каша, така гормональна мішанина… Ридання, сміх без причини, усілякі таємниці. Дениса вони обліпили з першої ж хвилини, як він переступив поріг – їм було цікаво. Потім вони стали його жаліти. Потім вони стали його любити… Тепер вони його бояться, вірять, що він справді Імператор Смерть, поширює якісь чорні флюїди всюди, де з’явиться.

– А ти що про нього думаєш?

– Тварюка, – не вагаючись відгукнувся хлопець. – Позбавлений емоцій відморозок. З надвисоким рівнем інтелекту.

– Ти з ним дружив?

– Я з ним водився. Він дозволяв мені це. Для мене, треба сказати, це був дуже корисний досвід.

– У нього, здається, було багато товаришів…

– Так видається. Він уміє наводити тінь на тин. Він знає, чого від нього хочуть, і підтримує ілюзію товариськості. По-справжньому він дозволяв з собою водитися тільки мені… і ще декому. Іноді.

– Ті вчителі, що померли, – у них були якісь особливі відносини з Денисом?

Хлопець замовк і деякий час дивився, як дзижчить бджола над величезною садовою кульбабою.

– Він ділив учителів на корисних та некорисних. Ці троє були у нього в числі корисних, навіть дуже. Це все, що я можу сказати.

– Як вам вдалося затягти у волейбольну команду такого замкнутого хлопчика, як Денис?

– Затягти? – Дівчина хмикнула. Їй було шістнадцять років, волосся і очі у неї були однакового яскравого кольору, рудо-каштанові. – Та він просився три тижні! На тренування ходив, на лавці сидів!

– Справді?

– Ну так… Він таки фізично розвинений, але руки нетреновані, по м’ячу не міг втрапити. Я на нього стільки тренувань убила – жах! І він таки заграв, у мене й мавпа заграє!

– Ви його не боїтеся?

Дівчина кліпнула дуже густими темними віями.

– Себто? Ця маячня щодо прокляття, Імператор Смерть? Я не вірю в прокляття!

Щоки її, секунду тому засмагло-червоні, раптом посвітліли і стали просто засмаглими.

– Узагалі, – сказала вона знехотя, – у нас тут траур, чотири тренування вже пропустили… Лука Вікторович був у нас спортивним організатором… Напередодні… У нас була товариська гра… Ми вилітали в іншу школу, вранці вилетіли, вдень зіграли, а увечері назад…

– Виграли?

– Продули. Денис запоров подачу… Але не в тім річ. Лука Вікторович усю зворотну дорогу був бадьорий, нас утішав. Особливо Дениса. Потім замовк. Потім я дивлюся – він іде по доріжці… На кущі натикається… Отак ішов, ішов і впав! Ну, швидко лікаря викликали…

Вона подивилася на свої долоні – великі і жорсткі, як у хлопця.

– Я не вірю в прокляття, – повторила з притиском. – Але якщо це не прокляття – то що за нісенітниця, га?!

Ізолятор стояв далеко від берега. З головним корпусом його пов’язувала крита галерея.

– Він що ж, увесь час один? Ніхто його не провідує?

– Він звик сам-один. – Жінка-лікар відвела очі. – До того ж хлопці багато спілкуються по Мережі. Доводиться, знаєте, спеціально нагадувати йому, що пора зарядку зробити або на повітрі погуляти…

На стінному екрані сидів, закинувши ноги на низький столик, худий підліток з комунікатором на колінах. Видно було його потилицю, помірно кошлату, і невелике акуратне вухо. Світла футболка обтягла спину – не сутулу, в міру м’язисту.

– Він знає про камери?

– Звичайно. Камера тільки в головній кімнаті його палати. Ще у нього є спальня, санблок, спортблок, медблок…

– До речі, як він себе почуває?

– Чудово. – Лікар мигцем глянула на Олександра і знову опустила очі. – Ви розумієте, він здоровий. Тримати його в ізоляторі – лукавство…

– Ви вірите в прокляття?

– Я вірю фактам: троє людей померли.

– Люди смертні.

Лікар підвела очі і подивилася тепер уже пильніше:

– Я працюю в цій школі п’ять років. Ми тут рідко зустрічаємося зі смертю, знаєте… У нас навіть тварини живуть довго і щасливо.

– Добре вам.