Марина та Сергій Дяченко - Візит до Імператора

Я вчепився у вузькі перила, ще не розуміючи, звідки страх, але кров уже хлинула від обличчя, щоки оніміли, а долоні прилипли до заліза. На зворотному боці картонки була намальована стара жінка. Дуже стара. І дуже знайома. Та, що продала мені колись квіткову цибулину.

Напевно, мій вигук був дуже виразний. Принаймні, клієнт на мить вийшов зі своєї похмурої сплячки і поглянув на мене занепокоєно:

– Що?

– Дозвольте глянути, – сказав я сухими губами і дуже обережно, намагаючись не оступитися, спустився зі сходів.

Клієнт виглядав здивованим:

– Що?

Картонку він поставив під стіною – помідорами назовні.

Не звертаючи уваги на його подив, я підняв картину і повернув зворотним боком. Там, на вивороті, не було ніякого портрета – тільки тіснилися, переплітаючись листям, дуже дрібні сині, коричневі і темно-жовті квіти. Абстрактний малюнок, як ото на шпалерах.

– Вибачте, – сказав я, опускаючи картонку. – Мені здалося…

Клієнт навіть плечима не знизав.

Ясно було, що переплетення квіточок зіграло зі мною злий жарт, адже стара випливла з пам’яті зовсім випадково – однак чарівність будинку з флюгерами для мене згасла. Я блукав кімнатами, робив позначки в записнику, виходив на балкони, оглядав горище і підвал – усе це механічно, ніби долаючи зубний біль. Все зрозумілішим ставало, що будинок, попри все, перебуває у чудовому стані. Але тим сильніше хотілося забратися звідси. Неначе починалася застуда, голова боліла все сильніше, хотілося чаю, а краще – горілки…

На щастя, коли ми закінчили – я зробив навіть кілька знімків з різних ракурсів, щоб показувати фотографії потенційним покупцям, – клієнт запропонував мені коньяку.

Я з радістю погодився, випив більше, ніж слід було, і на зворотному шляху дрімав у машині.

Я працював з будинком художника, як ювелір з алмазом. Густо засіяв пропозиції – починаючи від звичайних газет і закінчуючи елітарними, доступними далеко не всім глянцевими джерелами інформації.

Невдовзі дехто вже «клюнув»; і через деякий час мені була призначена зустріч з першим покупцем. Розмова надихнула мене; розіклавши на столі фотографії, я докладно відповідав на тисячу хитромудрих питань; в основному вони стосувалися не будівлі навіть, а колишніх хазяїв, їх родоводу і заповітів, останніх новин в області оподаткування та інших тонких матерій.

– Цікаво… – сказав покупець, раптом обірвавши власну думку. Він з усмішкою розглядав одну з фотографій; а я не зрозумів, що саме так його розвеселило, дочекавшись, коли фотографія лягла на стіл, і я й собі взяв її в руки.

На фотографії був будинок. Західне сонце дуже вигідно підкреслювало різьблені балкончики і підфарбовані стильні флюгери.

– На тінь подивіться, – сказав покупець. – Це прямо на конкурс можна надсилати…

Я знову подивився на фотографію.

Будинок відкидав тінь. Обриси її були хижим старечим профілем…

Чи подумав я про те, щоб всерйоз поступитися цією нагодою на користь іншого?

Хтозна.

Прощання вийшло якесь невизначене і зім’яте. Витративши на «обробку» покупця так багато зусиль і часу, я раптом одним махом перекреслив уявлення про себе як про серйозну ділову людину. Покупцеві вочевидь невтямки було, чому химерна гра тіней, що утворила на фотографії чорне обличчя старої жінки, справила на мене таке дивне враження.

Чи не тому через кілька днів у офісі пролунав дзвінок, і ввічливий голос повідомив, що потенціальний покупець передумав дивитися «маєток із флюгерами»?

Я анітрохи не здивувався. Я навіть зрадів, як хлопчисько, що з’явився на прийом до зубного лікаря, і почув, що дантист у відпустці. На якийсь час я був вільний від думок про маєток і охоче торгував малогабаритними «сорочечками».

Однак ріелторська машина була запущена, всі мотузочки натягнуті й всі коліщатка в русі. Ще через кілька днів мені знову зателефонували. Новим покупцем була жінка.

Жінку маєток зачарував.

Усе, що так хвилювало попереднього покупця, її, здавалося, не цікавило зовсім. «Цим займеться мій юрист», – сказала вона мелодійним низьким голосом. Її мало турбувала сума – вислухавши мене, вона красиво махнула пещеною рукою: «Про гроші поговоримо потім. Для мене головне, щоб сподобалося…»

Вона уважно розглянула фотографії (всі, окрім тієї, зі старечим профілем. Ту я розірвав на дрібні шматочки і викинув). «Коли це все можна буде побачити?» – запитала вона, дивлячись мені в очі ласкаво і владно. Мені нічого не залишалося робити, – я пробурмотів: «Коли забажаєте…»