Марина та Сергій Дяченко - Візит до Імператора

У середу я раптом виявив, що цибулина старої вже проросла. Паросток був жорсткий, упевнений, фіолетового кольору. Я зрадів.

Настав травень; у повітрі чітко пахло канікулами, а контрольні – четвертні, підсумкові, річні – падали одна за одною. Я трошки відволікся від музики і квітництва, а паросток тим часом ліз і ліз, випускав листя, воно було чудової рваної форми і прекрасного пурпурового кольору. Мені здавалося, що я от-от побачу рослину, що свого часу виявилася мені не по кишені.

У квітковий магазин я зайшов відтоді лише раз чи два. Продавець упізнав мене; знайомої бабусі на розі не було.

Нарешті квітка викинула бутон – чорний, як сажа. Зовнішній бік пелюсток був покритий ніжним велюровим пушком. Я ходив довкола нього, ніби кіт навколо відерця зі сметаною.

На той час шкільна чверть, а з нею і навчальний рік, підійшли майже до завершення. У класі жваво обговорювали плани на літо; ми з батьками збиралися в липні на море. Уже можна було купатися в річці, ми з пацанами часто бігали після уроків на пляж – освіжитися потай від батьків…

Бутон на квітці старої ніби дражнив мене. Ніяк не хотів розкриватися. Я вже готовий був чепірити його ножем – хоч на мить – і подивитися, що там всередині. Якого він хоча б кольору. Була б це звичайна квітка – я так і зробив би, але це була унікальна в своєму роді рослина, і я боявся її пошкодити.

У день останнього дзвінка ми з хлопцями допізна ганяли у футбола на шкільному стадіоні. Коли я повернувся, мама трохи мене насварила, а я злегка образився і для більшого увиразнення цієї образи вирішив замкнутися у себе в кімнаті. Оскільки ж спати не хотілося, почав гортати альбом.

Такі альбоми були у всіх хлопчаків нашого класу. Чи майже у всіх. Ми малювали – найчастіше перемальовували з плакатів і один у одного – різноманітних чудовиськ і страхіть, з хвостами і без, волохатих і голих, з язиками роздвоєними і цільними, шпичастих, покритих слизом і неймовірно лютих. Був у нас такий собі Колька, який вважався художником і вигадував отих монстрів «з голови», за допомогою тільки кулькової ручки і власної фантазії; отож у Кольки я й перемалював напередодні довгомордого маслакуватого виродка і зараз узявся розфарбовувати його фломастерами.

Пам’ятаю – вікно було відчинене. Був той чудовий вечір, коли хочеться чогось небуденного. Під вікном шелестіли, як живі, тополі. Пролетів кажан – вочевидь, з тих, що жили на горищі в сусідньому будинку. Осяяний ідеєю, я додав Кольчиному монстрові крила, як у кажана.

Вийшло непогано.

Власне, навіть цілком вдало, проте я розглядав свій твір без звичайного в таких випадках задоволення. У сусідній кімнаті неголосно бурмотів телевізор; я роздумував про те, що перед сном мені так чи інакше доведеться перервати добровільне ув’язнення і з гордим виглядом пройти повз кімнату батьків у туалет. Я механічно водив червоним фломастером, додаючи крові на вигнутих пазурах, аж тут якийсь чи то шепіт, чи то зітхання за моєю спиною змусило мене озирнутися.

Якийсь час я здивовано оглядав кімнату; звук повторився – тоді я збагнув, що то зітхає моя квітка. Пелюстки її все ще були щільно зімкнуті, але їх наче розпирало зсередини, ніби надувало повітрям, і вся квітка тремтіла, як антена на рухливому автомобілі.

Я підскочив до квітки і впав перед нею на коліна.

Бутон збільшувався в розмірах. Мені здавалося, що я чую шурхіт, потріскування і навіть притишений гул, як у метро. Звідти, зсередини. Усе це було так дивно, що я вперше відчув щось на кшталт занепокоєння.

У сусідній кімнаті – в сусідньому світі – із ввімкнутого телевізора лунала ніжна мелодія, що нічого спільного не мала з важким роком.

Пелюстки ледь помітно тремтіли. У якийсь момент мені здалося, що їх розпирає щось зсередини. Штовхає, примушуючи відкритися. У цій прихованій силі було щось від асфальтового катка, який зірвався з обриву і тепер мчить вниз. Або від пожежі, що з дикою швидкістю пожирає ажурний пластик.

Я відсахнувся.

У цей момент у будинку вирубило світло. Згасла настільна лампа на моєму столі, вимкнувся телевізор у сусідній кімнаті, і тато голосно сказав: «Що за чорт!»

За прочиненим вікном були літні сутінки. Я чув, як батьки перемовляються, як тато відчиняє вхідні двері, щоб подивитися на лічильник із запобіжниками і перевірити, чи є світло у сусідів…

Я сидів у напівтемряві перед розпуклою квіткою, а ніжна мелодія все звучала, і занепокоєння моє поштовхами перетікало в страх. Я знав, що через хвилину чорні пелюстки розімкнуться і я побачу, що всередині. Станеться те, чого я так чекав усі ці місяці. Чому ж я не відчував радості? Чому в кімнаті стає все холодніше?