Марина та Сергій Дяченко - Візит до Імператора

Вода стікала у забрану ґратами діру посеред душової. Хлопці розмовляли упівголоса і косували на Антона з острахом. Новенький – його звали Кирило, сидів навпочіпки, обхопивши руками стрижену голову. Вода була чорна. Кіптява ніяк не відмивалась.

– Мел…

– Що?

– Я навіть не можу нічого виправити… Нічого повернути. Не можу?

Мел гмикнув:

– Ти хочеш, щоб я тебе втішав?

– Ні, – сказав Антон. – Я просто запитав. Я подумав… Адже важко закинути м’яч під вогнеметом, так?

– Важко, – погодився Мел.

Антон відвів погляд. Подивився на свої руки. Долоні були сірі, як попіл.

– А якщо хтось це зробить? Закине під вогнем?

Мел деякий час роздивлявся Антона, а потім розреготався:

– Ти хочеш поторгуватися, чи що? Ні – я тебе правильно зрозумів? Ти маєш намір укласти угоду ?

У нього були рівні гострі зуби. Велика слива на футболці переливалася усіма відтінками синього.

Рахунок був п’ять тисяч сто тридцять шість на п’ять тисяч двісті на користь команди Мела. Новачок Кирило грав дуже вдало, але психологічно був слабкий. Кожного разу, коли в спину йому вдаряла черга з автомата, він помирав усерйоз і надовго; його доводилось майже силоміць піднімати із підмерзлого снігу і ляпасами приводити до тями. І довгі хвилини після цього Кирило тинявся по майданчику, як сліпе кошеня; команда Людовика втрачала очки, і Антон знав, що скоро прийде черга вогнемета.

Прийшла.

Антон вистрибнув із лінії штрафної – і побачив Вову, який рвався до кільця і був абсолютно відкритий. І Антон дав би пас, і Вова неодмінно заколотив би, якби не тонкий вогняний струмінь, прицільно випущений Людовиком, що перетворив його на танцюючий факел.

М’яч пішов у аут.

Новачок Кирило сів на сніг.

Антон підійшов до чорної ляльки, яка ще мить тому була Вовою і яка ще через мить знову стане Вовою – брудним і смердючим.

– Моя черга, – сказав Антон похмуро. – Витягнеш на себе молодшого Славка та пасанеш мені… Зрозумів?

І Вова кивнув.

…Унизу був зелений двір. Великі каштани. Машини біля сусіднього під ‘їзду. Дроти.

Скреготав бляшаний козирок.

Крони дерев погойдувалися, немов запрошували… М’якими струменями вигиналися хмари, манили політати…

Прожогом, як кіт, що нашкодив, він кинувся геть від краю даху. Спотикаючись, плутаючись у якихось дротах, натикаючись на антени, зносячи все на своєму шляху, – геть, на сходи, у напівтемряву.

Шістнадцятий поверх. П’ятнадцятий. Чотирнадцятий…

Хтось відсахнувся з дороги:

– Ти що, здурів?

(Вогонь заважав і думати, і бачити. М’яч був білий. Все було сніжно-біле. Пальці вже луснули, обвуглилися, але очі ще бачили білий-білий світ цього останнього вогню.

Полум’я було щільне, ніби желе. Біле з чорними прожилками.

Антон устиг побачити, як над кільцем із обгорілою сіткою…

На той момент його вже не було, він уже майже згорів…

Опускається великий, неправильної форми м’яч, неначе голова снігової баби…

Котиться по краю кільця – і падає всередину…)

Він вибіг на цей незнайомий двір, під це незнайоме сонце, під погляди незнайомих бабусь. Тих бабусь, яким так і не судилося стати свідками його польоту…

(Вогонь…)

Хтось крутив пальцем біля скроні; він біг тротуаром, зачіпаючи перехожих, кинувся до телефону-автомата, але не зміг набрати номер і побіг далі…

(Зелений двір під ногами. Скрегіт бляшаного козирка…)

Ось він, дім.

Ось поверх.

Ось двері.

Зараз відчинять…

– Мамо!..

Стіни душової були облицьовані білими кахлями. Подекуди замість кахляних квадратів, що випали, темніли порожні бетонні чотирикутники. На стелі набрякали важкі краплі, а із душа хльоскала широким віялом гаряча, дуже гаряча вода.

Коли мені було років дванадцять, я захоплювався важким роком і екзотичними рослинами.

Незрозуміло, яким чином ці дві прихильності вживалися одна з одною. Однак цілком вживалися; що ж, у нашому класі половина хлопчаків захоплювалася важким роком, адже це круто. А поритися в землі, пророщувати насіння в скляній пробіроці, а потім закопувати його в пісок навпіл із чорноземом і чекати, коли з’явиться паросток, – мені було просто приємно.

Ми кепсько розбиралися в музиці. Важким роком у нас вважалося все, що гриміло, ревло, бряжчало і гнітюче діяло на психіку батьків. Касети переписували одне в одного; обмінювалися також і усілякими матеріалами – картинками, плакатами, фотографіями. Стіни навколо мого ліжка (а я був єдиною дитиною в сім’ї, й в мене була окрема маленька кімната) були обклеєні масштабними зображеннями рогатих личин, які виражали нестримну лють. Батьки, звичайно, буркотіли, мати зопалу якось пошматувала кілька особливо паскудних плакатів – однак я був упертий, і вони врешті-решт змирилися, запевнивши одне одного, що я «переросту».