Марина та Сергій Дяченко - Візит до Імператора

Минали секунди, але я вже не хотів, щоб пелюстки розкривалися. Я готовий був заплющити очі, я не бажав бачити, що всередині!

Та пелюсткам плювати було на моє бажання чи небажання. Ось вони здригнулися сильніше і…

Я заверещав, як заєць, і вчепився обома руками в стебло. Мене відкинуло, ніби квітка була під високою напругою, я відлетів і врізався спиною в письмовий стіл, але й вазон не втримався, злетів зі своєї лавочки і гепнувся на підлогу. Квітка лежала тепер на боці; я знайшов у собі сили піднятися, підстрибнути і двома ногами приземлитися на тремтячий у конвульсії бутон…

Пам’ятаю хрускіт.

І пам’ятаю, як обірвалася мелодія.

Я прийшов до тями приблизно через тиждень, і людина в білому халаті, яку я побачив над собою в переплетенні трубок, – цей абсолютно незнайомий чоловік явно зрадів такому перебігу справ.

Потім я побачив над собою татка і маму. Але не відразу впізнав їх, чесно кажучи. Обоє були в білих халатах, обоє добряче змарніли, а тато сильно посивів.

Я геть нічого не пам’ятав з того моменту, як квітка відкрилася. Нічого, крім мелодії. Та й та скоро забулася.

Ніхто не міг пояснити до ладу, що трапилося зі мною того вечора. Коли згасло світло, мама почула мій крик, гукнула мене, але відповіді не отримала; а коли тато виламав двері моєї кімнати, я лежав на поламаній квітці, весь килим був забруднений землею з вазона і кров’ю з мого носа.

Лікарі зійшлися на тому, що, граючи в футбол, я отримав травму голови, яка дала про себе знати через якийсь час. Відкрилася носова кровотеча, я втратив свідомість, а наостанок ушкоджений мозок порадував мене кошмаром. (Хоча ми й справді зіткнулися в грі лобами з шестикласником Ігнатовим, і гуля таки дійсно була чимала.) Я впав у кому і запросто міг померти, якби не здоровий організм і кваліфіковані зусилля лікарів.

Я провів у лікарні все літо і початок осені, а коли виписався, то хитався від протягів і на уроках сидів, як пень. Довелося пропустити рік; важкий рок відтоді викликав у мене головний біль, і всі квіткові ящики прийшлося викинути.

Мене звільнили від фізкультури, зате армія тепер не загрожувала. Мати тряслася наді мною, як осика над підосичником. Спочатку навіть намагалася тримати постійно при собі, ця опіка дратувала – але в той же час мені було шкода маму…

Я не розповідав їй про свої сни.

Приблизно раз на місяць мені снилася мелодія. Та сама.

Тоді я прокидався геть мокрий і в дрижаках. А два чи три рази навіть намочив постіль. На щастя, якось вдалося викрутитися і приховати це від мами…

Минув рік, а потім ще і ще. Я виріс, зміцнів, хворів не більше і не менше, ніж інші школярі, недокрів’ям не страждав, не зомлівав і вчився нормально. Лікарі втішали батьків, запевняючи їх, що серйозних наслідків травма не мала.

Жахливий сон із мелодією навідував мене все рідше.

А коли мені виповнилося вісімнадцять, і зовсім перестав турбувати.

Минуло двадцять років, і я знайшов своє місце у великій конторі, яка торгувала нерухомістю. Моя кар’єра маклера рвонула вгору, як повітряний змій; у мене якось відразу виходило прив’язати до себе клієнта, підкреслити вигідні сторони угоди й затінити – але не замовчати! – невигідні. Робота приносила мені задоволення; починаючи працювати з новим клієнтом, я відчував себе майстром, що сів за шахову дошку. Будь-яка угода була для мене призом – великим чи маленьким, але завжди заслуженим, чесним і дуже приємним.

Я возився з малогабаритними кімнатками, з блочними холодними «сорочками», з колишніми комуналками величних руїн «історичного центру»; кілька разів мені траплялося провернути по-справжньому значні угоди, однак та, що намічалася цього разу, обіцяла стати найбільшою за всю мою кар’єру.

Продавався будинок на три поверхи – з колонадою і флігелем, з автономною електростанцією і паровим котлом, з камінами, стайнею і садом – коротше, продавалася будівля з тих, що свого часу мали назву панських садиб.

Будинок був молодий – п’ять років тому його почав будувати для себе художник, якого надзвичайно цінували на Заході, хоча майже невідомий, тут, вдома. Будівництво затяглося на чотири роки; рік тому художник відсвяткував нарешті новосілля, кілька місяців щасливо прожив у будинку своєї мрії і помер від інфаркту. Нинішній продавець був його сином, молодик років двадцяти з гаком, одягнений стильно, але недбайло, з дуже вузькими – ненормально вузькими, як на мене, – зіницями.