Михайло Успенський: Зміїне молоко

— Агов, небіжчички, вилазь — у землю лягатимемо!

Було чутно, як у фургоні завозилися легко- й важкопоранені. Крекчучи й стогнучи, вони з дивовижною легкістю й спритністю виштовхнули вантажівку, почали тягати з узбіч колоди, камені, уламки бетону й підкладати їх під колеса. Герцог тільки головою мотав та встигав вирулювати, куди треба.

Сонце піднялося вже досить високо. По обидві сторони дороги тягнувся ліс, і всі верхівки в усіх дерев були зрізані на одній висоті, немов велетенська бритва просвистала в повітрі. Герцог спробував прикинути, що ж за бойові дії тут велися — і не визначив. Зате визначив, що попереду біліє якась будова.

— Ґуґу, — перекриваючи рев мотора сказав він. — Здається, блок-пост попереду…

— Зараза, — сказав шофер. — Знов самому доведеться… Агов, небіжчички, нумо назад у труну!

Поранені охоче полізли у фургон, від чого машина ґрунтовно осіла.

Так, під рев мотора й Ґуґу, вони абияк дісталися до вагончика, пофарбованого білим, і довго ще чекали, коли звідти зволить вийти якесь начальство.

— Вони, стерви, дорогу й розорили — щоб до них на швидкості не підскочили та не перестріляли, — сказав Ґуґу. Бинти на його голові були густо заляпані грязюкою, та й рукавички на руках уже не були білими.

— Ну й безглуздо, — сказав герцог. — Ми б уже сто разів їх обійшли й тепленькими взяли.

— Стратег, — шанобливо сказав Ґуґу. — Чисто тобі маршал Наґон-Ґіґ.

З вагончика ставно, почухуючи всі місця, вийшов чоловік у солдатській формі, типовий дикобраз. Розмірами дикобраз не поступався шоферові, але весь був якийсь рихлий, білястий і ніби навіть цвілий. Цвіллю від нього й несло.

— Папери давай! — зажадав він.

— Навіщо тобі папери? Ти ж неписьменний, — сказав герцог, але папери подав. Дикобраз зробив грамотне обличчя й довго вивчав документ, ворушачи губами.

— Що у фургоні? Зброя? Наркотики? Баби?

— Баби, баби, — сказав герцог. — Йди потрахайся.

Дикобраз обійшов машину, брязнув дверцями фургона й повернувся на подив швидко.

— Та ви з глузду з’їхали! Ви ж їх не довезете! Краще давайте їх тут пристрелимо, щоб не мучилися…

— Добрий який, — сказав Ґуґу. — А хіба у вас у столиці не знають, що доктор Маґґа придумав ліки від усіх хвороб?

— Від усіх? — не повірив дикобраз.

— Від усіх, — підтвердив Ґуґу. — Окрім дурості твоєї.

— Зміїне молоко! А сам ти хто такий? Морду замотав, щоб утікача аристократа не впізнали?

Ґуґу заревів іще сильніш за те, як ревів, виштовхуючи машину. Він ревів про те, як тричі горів у бронеході тоді як пани дикобрази відсиджувалися в окопах, про моральне обличчя панів дикобразів, про деякі особливості інтимного життя панів дикобразів, про поведінку дружин панів дикобразів під час війни, про найблагородніше походження дітей панів дикобразів, про те, як пани дикобрази…

— Ой, добре… — сказав дикобраз, заслухавшись. — Штатській людині й не зрозуміти, як добре. Еге ж, аристократи так не можуть, один генерал Дриґґа міг, за це вони його й знищили, сволоти…

В цей час двері вагончика знову розчинилися, звідти показалася хитлява фігура, в чорній шинелі й зеленому ковпаку.

— Ох, яйцеріз мій очуняв, — з острахом сказав дикобраз. — До мене яйцеріза приставили для вірності, ось я його й пою всю дорогу, щоб не доніс… Випити щось маєте? Не собі прошу, вам же краще…

Герцог з жалем дістав із бардачка фляжку й протягнув дикобразові.

— Є, є в них! — радісно заволав дикобраз у бік вагончика.

І додав нишком: — Ви проїжджайте швидше від гріха, а то він тут з похмілля у мене чоловік п’ять розстріляв…

Ґуґу не треба було довго вмовляти.

— А чого ж ми його не вбили? — зі здивуванням спитав він, коли блок-пост залишився позаду.

— Ми ж не яйцерізи, — сказав герцог.

— Яйцерізи, не яйцерізи, а тільки вони в мене, коли лад наводити станемо, цю доріжку язиками вилизуватимуть.

— А ти віриш, що станемо лад наводити? — спитав герцог.

— Возив би я тебе інакше, котяро! — відповів Ґуґу й сунув у рот дорогу сигарету з особистих запасів герцога Алайского.

Скоро внизу, в долині, показалася й столиця. Дим слався над нею, дим від численних пожеж, і не всі з них міг погасити дощ. Сіра долоня диму злегка прикрила руїни герцогського палацу, громаду торгового центру, згорілі сади, шестигранник міністерства оборони, підірваний міст через Іді-Алай, історичний музей, побудований безумним архітектором у вигляді древньої усипальні, стадіон бойових мистецтв на триста тисяч глядачів, старовинний театр, який за звичкою називали Імператорським, заводський район, звідки в основному й піднімалися клуби диму, і страшно було навіть уявити, що може горіти, скажімо, на фабриці синтетичного палива, позаяк компоненти були всуціль токсичні — а над усім цим стирчав із димного покривала зігнутий цвях Радіовежі.