Люко Дашвар
Молоко з кров'ю
Навесні дві тисячі сьомого в розкішних лондонських апартаментах бізнесмена, а від того й політика, Олексія Ординського розігралася патріотична драма. Дочка бізнесмена Руслана — красуня, розумниця (IQ зашкалює!) і взагалі надзвичайно вишукана панянка — зажадала рідної землі.
— Льошо, купи їй рідної землі! — не змінюючи виразу обличчя, аби не зіпсувати результатів пластичної операції, спробувала пожартувати дружина Ординського Олена.
— А це ідея! — загорілася панянка.
— Що ти там забула? — буркнув батько.
— Побудую гольф-клуб або притулок для тварин. — Мрії набували реальних обрисів.
— Це можна зробити будь-де! В Іспанії чи тут, у Лондоні. Я спитав, що ти забула в Україні?
— Любов…
Батьки перезирнулися — дитина, що з неї взяти?! У свої шістнадцять вони теж хворіли на максималізм і любов до Батьківщини. Добре, що капітали Ординського дозволяють знайти більш привабливі альтернативи Русланиним забаганкам.
— Самостійності забажалося? — штрикнув пан Ординський єдину улюблену дитину. Сховав пряника, згадав про батога. — То спробуй любити Батьківщину на відстані. Чим не випробування для дорослої людини? Непросте завдання, скажу тобі. Я сам…
— Тато… Ти мене не чуєш! — У Русланчиних очах з'явилися вогники відверто неприязного здивування. — Досить вирішувати за мене. Я прагну самостійно добитися всього, чого забажаю!
— А таке існує? Існує щось, чого в тебе нема? — нагадав Ординський про власні заслуги в солодкому доньчиному житті.
— Шантажуєте? Я теж можу! — приголомшила батьків панянка й на два дні здиміла з дому.
На третій день поліція привела перелякане у смерть подружжя Ординських у захаращений нічний клуб, і важкі силіконові вуста пані Олени не втрималися купи, бо пані як побачила дочку в задній кімнаті клубу на підлозі серед десятка візуальних неформалів, так у неї щелепа і відвалилася.
— Руслано! — пан Ординський гірко зітхнув і спробував відірвати дочку від підлоги.
— Чекай! «Рояль»… треба… проковтнути, — відмахувалася Руслана й усе намагалася якнайширше роззявити рота.
— Що це? — питав Олексій у лікаря, якого терміново викликали до дочки.
— Галюциногенні гриби. — сказав той і чемно всміхнувся. — Не хвилюйтеся. З нею все буде гаразд.
— Господи, як же мене дратують їхні нескінченні «усе буде гаразд»! — заломила білі ручки пані Олена, коли лікар пішов.
Руслана розплющила очі й уперто сказала:
— Я перепробую всі лондонські гидоти! І робитиму це до тих пір, поки ви не дозволите…
— Хай їде! І ти з нею! Наглянеш, — пробурмотів Олексій дружині вночі і наштовхнувся в темряві на глиняну маску, якою пані Олена завжди вкривала біле личко перед сном, та іноді засинала раніше, ніж треба було змити глину.
— У мене процедури, — відрізала дружина. — А сам?
— Справи…
— Відправимо з нею охоронця. Двох! — запропонувала дружина, відколупуючи від лиця шматки глини.
— Трьох! — вирішив пан Ординський.
— Чотирьох! — наполягла турботлива мати. Додала: — І купи їй землі. Їй-богу! На сімнадцятиріччя. Гарний привід. Ти подумай: діаманти губляться, авта розбиваються, а земля — що б Руслана не вигадала — залишиться. Із часом її можна буде продати дорожче. Хай собі пограється дитина в самостійність.
Наступного ранку батьки всілися біля постелі доньки й урочисто оголосили: на день народження, у серпні, Руслана матиме змогу вибрати і придбати шмат землі. В Україні. Вибирати поїде сама. З охоронцем. Двома… Трьома…
— Чотирма! — нагадала пані Олена і запитала: — Ти задоволена?
Дівча підскочило на постелі, розцілувало батьків.
— Мрії збуваються, треба тільки не здаватися і не опускати рук! — На повному серйозі. — Я виберу ділянку близько від міста з романтичним, майже шевченківським краєвидом, оповите легендами, піснями… І зроблю там… — розсміялася. — Ще не вирішила, але знаю точно: я додам гармонії цьому недосконалому світу! От побачите!
— А як же Том? — обережно запитала пані Олена.
— А нащо Інтернет? — відповіла Руслана, згадуючи, як довго вмовляла аристократа Тома відвести її в найогиднішу клоаку, аби насолити батькам.
На початку серпня панянка з наївними дитячими спогадами десятирічної давнини і чотирма охоронцями прибула в Україну і віч-на-віч стикнулася із мрією. День — покидати речі в батьківській квартирі в центрі міста, другий — подякувати татовому партнерові за «ауді» з водієм, а на третій — за справи!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу