Люко Дашвар: Молоко з кров'ю

— Від румуна! — постановили, і ніхто не пішов до Орисі, коли вона волала від болю й сама-самісінька народжувала в холодному сараї за хатою. Та й не добігли б, навіть якби й хотіли — надто вже моторошні події відбувалися в Рокитному того дня, коли Орисі припало народжувати.

Малій Орисиній донечці Марусі виповнився тиждень, коли наші війська вибили з Рокитного румунів з німцями. У село повернулися партизани, а серед них і мовчазний, нікому до того не знайомий казах Айдар. Орися разом з усіма вийшла героїв зустрічати — немовля в благеньку ковдру загорнула, до грудей притисла… А на шиї — червоне коралове намисто гойдається.

— А, вирядилася, хвойда! Сорому ж — катма й шукати! — рокитнянські баби аж задихнулися од люті. — Сука! Підстилка румунська!

А казах Орисю обійняв, ковдру відкинув, на немовля глянув — засяяв:

— Донька…

— Що? Що він сказав? Ви чули? — загомоніли рокитнянці. І очі ховають — оце так халепа!

Невже партизан вірить, що то його дитина? Прискіпливі без зволікань взялися вираховувати, та фельдшер Матвій Старостенко, що в партизанів за командира був, усе чисто роз'яснив:

— Оце бомагу відправив. На самий верх! Щоб Орисі ордена вручили. Як героїчній партизанській зв'язковій.

Рокитнянці замовкли, але не повірили. Уже й війна позаду, уже й казах Айдар молодим помер від ран, уже й Орисиній Марусі шість рочків, а вони так чи сяк повертаються до нез'ясованого питання.

— Кажу, від румуна принесла! — б'є себе в груди Ганя Ординська, ніби свічку тримала.

— Так… На казашку не схожа, — погоджуються баби.

— І що ти крутишся, як та румунка бісова! — не втримався фельдшер Старостенко, коли якось Орися принесла до нього малу Марусю з набряклими гландами і фельдшер ніяк не міг змусити дівча роззявити рота, щоб тицьнути на обліплені мигдалини бавовняною ганчіркою, змоченою в гасі.

Отак і приклеїлося — румунка. 3 м'ясом не відірвати.

Маруся стягнула з шиї важке намисто, обережно поклала на стіл та — до вікна. Невже мама без неї до клубу піде? А потім — до татової могили на кладовище? Як же — без Марусі? Вона й героїчну пісню «Гренада» вивчила спеціально до Дня Перемоги й оце б дядьків-фронтовиків послухала про страхи та фриців.

На вулиці біля квітучого бузкового куща на Орисю з Марусею чекали дві молоді жінки. Обом — не більше тридцяти за паспортом, а на вигляд — усі сорок. Війна клята. Шкіру — зморшками, руки — мозолями, тільки очі світяться та серце тривожиться. А задля кого? Нема в Рокитному чоловіків нежонатих. Хіба що каліка Григорій Барбуляк. Вони й на нього заглядали, та Грицько на жінок тільки — тьху! Е-е-е-ех, судилося дівкам порожніми померти, тож. хоч і подумки, заздрили Орисі, аж дух забивало, — усе встигла: і покохатися, і Марусю народити, а від кого — румуна чи партизана — дівкам тепер все одно.

Перша на огорожу глянула, всміхнулася:

— Ох і дірка в паркані! Мабуть, коханець до Орисі бігає…

— Звідки йому в Рокитному взятися? — друга. Та надвір. — Орисю! Скільки вже на тебе чекати?

З дому — Орися. Сердита. Блискавки ледь утримує Малу Марусю за руку чимдуж тягне, а та впирається, наче її до фельдшера на розправу.

— Ану кинь мені оці коники! — Орися. І спересердя Марусю по спині — лясь!

Маруся надулася, за одвірок вчепилася. Не відірвати. Губи стисла, з очей сльози котяться. Орися доньчину руку відпустила, стала над нею.

— Ну що мені з тобою робити, теля вперте?

Мала мокрі очі на маму підвела, кліпає, а одвірок не відпускає.

Орися зітхнула, рукою махнула.

— Ну добре…

Ой-йой! І світ розквіт! Мала як підскочила, як гайнула до хати… Жінки з вулиці:

— А куди це твоя Маруська вшилася?

Орися знову рукою махнула, мовляв, хай їй грець, хвіртку відчинила, до хати обернулася й аж розсміялася.

— От обізяна мала!

Стоїть Маруся на порозі. Сяє, як той мідяк. А з шиї аж до пупа важке коралове намисто звисає.

— Ну, то йдемо вже, — Орися їй.

Маруся мамі киває, а сама й ступити боїться. Врешті руками в намисто вчепилася, дивиться на нього й до хвіртки обережно — крок, ще один, ще.

— Під ноги дивися, а не на намисто! — Орися їй. — Впадеш, носа розіб'єш, юшкою вмиєшся — і не буде тобі свята.

Маруся очі від намиста відвела, та рук не відняла. Так і йшла до Орисі, притримуючи важке намисто. А воно собі Марусю по животі — хльось, хльось, хльось!

Дев'ятого травня герой війни Матвій Іванович Старостенко геть забував, що він тепер велика шишка і головує у місцевому колгоспі. Міцно обіймав кожного рокитнянця біля клубу, наче власноруч перевіряв кількість односельчан, котрих не проковтнула війна, і коли клуб заповнювався схвильованими людьми, дерся на сцену і, чорніючи від спогадів, шепотів у несподівану тишу: