Михайло Успенський: Зміїне молоко

Он, значить, як. Панове прогресори, якщо опиняться біля мене на співбесіді, стануть, звісно, заперечувати всяку свою причетність до перевороту, або ж заявлять, вони цього не хотіли, це народ, доведений до відчаю століттями голоду, експлуатації й війни сам піднявся в пориві гніву й замучив своїх мучителів. А вони тільки збирали тут інформацію… Зміїне молоко, та кому на Землі потрібна інформація про Ґіґанду? Кому там так уже хочеться знати про епідемії, багнетні атаки, спалені села та зруйновані міста? Десятку психів на кшалт Корнія? І брешуть вони, навіть самі собі брешуть, що не втручаються, не можуть вони не втручатися, натура в них така… Гаразд, коли цей… як його… уряд національної довіри (чи народної єдності?) буде повішено на площі Ображеної Невинності, ми оголосимо народу, що спустилися на Ґіґанду з неба, як писалося в пістрявих книжках, які серйозні люди й за книжки не вважали, спустилися з неба хитрі й злі завойовники з метою поневолити вільний народ Ґіґанди, або поїдати наших немовлят, або провадити над нами нелюдяні досліди, або вивозити наші природні багатства, або… ну та є фахівці, придумають щось. Тут потрібна велика брехня, бо правда занадто жахлива.

А мама завжди хотіла бачити мене освіченим государем на зразок прадіда мого, герцога Іннґа, покровителем мистецтв, вона підсовувала мені старовинні яскраві альбоми, часто водила в палацову галерею й пояснювала алегоричний сенс полотен Ураґґа й гравюр Ґрінґа, влітку ми зазвичай об’їжджали старовинні замки, і в кожного замка була своя історія, своя легенда…

— Полковнику, вечерю закінчено, — нагадав Одноокий Лис.

Отже, це була вечеря. На моє питання, звідки тут, під землею, з’явилися такі великі й зручні зали, хто й коли обладнав тут гаражі, майстерні, шпиталі, хто накопичив таку кількість зброї й військової техніки, генерал відповів, що почав усю цю затію його попередник, Чорний Грім, і тримав усе в таємниці навіть від правлячого дому, а потім таємницю цю передав наступникові. «Доводилося й мені мовчати, хлопчику, — казав Одноокий Лис. — Бойова техніка числиться списаною або загиблою в бою, зброя й припаси… Ну, зізнався б я, що тут відбувається, зараз же попав би під трибунал. Усе до останнього патрона — фронту, говорив герцог, до останньої банки тушкованого м’яса…». І правим виявився старий хитрун, бо сховище Його Алайської Величності нині було зайнято — уряд народної довіри (чи національної єдності?) ховався там зараз чи то від народу, чи то від нації в цілому. Я з великим здивуванням дізнався, що до уряду цього ввійшов заступник міністра оборони, старший мажордом палацу, молодший конюший, бібліотекар, якийсь солдат і двоє заклепників із Бронемашинного. На якого біса там заклепники, адже вони глухі, подумав я. Втім, якщо врахувати, що старшого мажордома звуть Андрій Яшмаа… Андрій Корнійович Яшмаа… До нього добратися буде важко. Але необхідно. До нього — в першу чергу.

Мабуть, доведеться його просто вбити, відразу й несподівано, без нашої медичної комедії. Не повірять, та й не допустять до нього чужого лікаря наші ж холуї… Так, чи їздив наш мажордом у відпустку? Напевно так. А куди їздив? Зрозуміло, на Землю. А де жив на Землі? Ну, звичайно ж, у Корнія Яшмаа. Чи міг його Ґаґ там бачити? Тобто навпаки, чи міг він бачити Ґаґа? Корній мене, тобто Ґаґа, усім показував.

Бачив, відповів Ґаґ Одноокому Лисові. Бачив, ваша високоповажносте, от як вас зараз. Він іще з татком, паном Корнієм, тобто, сперечався. Чого, каже, матір мучиш? У сім’ї в них незгода, а чого, питається, ділити, коли на Землі всього навалом? З жиру бісяться, ваша…

Лис гидливо заткнув Ґаґа й стали ми думати, як підібратися до Андрія Корнійовича.

— І все-таки він нам потрібен живий, — сказав Лис. — Адже Яшмаа, як я зрозумів, курирує саме Ґіґанду?

— Буде він у нас, — сказав я. — Буде живий. Тільки поїду я сам.

— Ваша високосте, — сказав Лис. — Ви не маєте права ризикувати…

— Полковник Ґіґон, — сказав я. — На завдання поїде полковник Ґіґон. А якщо справа зірветься, то й герцог Алайський нікому не знадобиться.

Дорога у столицю виявилася несподівано довгою — тоді, вночі, на чорному «урагані» вони доїхали до сховища куди швидше. Дощ скінчився ще за північ, асфальт просох, і тільки в неглибоких вирвах поблискувала вода, а що творилося в глибоких, те там і творилося.

Виїзд зі сховища — герцог вирішив, що воно з повним правом носить назву «Наріянґґа», що означає «лисяча нора» — був замаскований за всіма правилами військового мистецтва, ба навіть більше. За кермом санітарної машини — старенької, побитої осколками, сидів Ґуґу — так герцог прозвав свого шофера. Ґіґон раз у раз поглядав на його перев’язану голову й посміхався — аж надто зухвалою й нездійсненною була уся затія. У фургоні санітарки сиділи й лежали поранені, числом десять, і стояв у фургоні мерзотний гангренозний запах, і бинти були всі в крові.