Михайло Успенський - Зміїне молоко

Він, звісно, запротестував — лікарський обов’язок, Присяга Здоров’я Нації, але шоферюга гаркнув: «Та що з ним розмовляти, зараз-за!», згріб свого прямого начальника в оберемок, побіг до своєї вантажівки й запхнув дідка в кабіну.

Я теж яйцерізів чекати не став, влаштувався третім з краю, щоб пан військлікар, чого доброго, не вискочив свій обов’язок виконувати. Шоферюга дав по газах, і полетіли ми по вищербленому асфальту так, що вельми любо. Тільки от куди летіти, думаю, на всіх дорогах блок-пости, нас і зупиняти ніхто не буде, а вліплять нам бронебійний снаряд у бік, та й край.

— Рулюй, — кажу, — у Браґґівку. Там зараз усе горить синім полум’ям, але підвальчик хоч би там який ми собі знайдемо.

Ліхтарі в місті не горять — ніколи панам гуманістам такими дрібницями займатися, треба панам гуманістам святу помсту творити, хлопчаків у військовій формі відловлювати…

А це в них поставлено на славу: ось уже й сирени завили з усіх боків, ось уже й тривогу оголошено. На повному ходу пролітаємо площу Ображеної Невинності — там нам услід хтось стріляти почав, але несерйозно, з поліцейського пістолета. Ось уже й Зелений Театр, але тільки не зелений він тепер, а чорний, і тут утечі нашій настає кінець.

— Паливо вийшло, — каже шоферюга. — Як ми до шпиталю дотягли — не збагну.

— Треба йти в міський магістрат, — оклигав наш костоправ, — усе пояснити, організувати вакцинацію…

— Вони вам, пане військлікарю, організують, — відповідаю. — Вони нас самоперше розстріляють, а потім розбиратися почнуть, кого розстріляли й за що. Зброя цивільним у руки потрапила — страшна річ.

— Мабуть, ви маєте рацію, — зажурився мій дідусь.

Вилізли ми з вантажівки й озирнулися. До Браґґівки ще тупати й тупати. Розвалин, щоб відсидітися, поблизу немає, бо й будинків ніяких тут не було — паркова зона. Але дерева в основному взимку на розпал пустили, одні пеньки стирчать. Яйцерізи над усім містом освітлювальні ракети вивішують, ніби така вже я важлива персона.

Автомат мій саморобний водій іще коли в кущі викинув. У пана військлікаря за статутом має бути особистий десятизарядний «фельдмаршал», але, боюся, кобура в пана військлікаря набита проносним та блювотним. Щоб пацієнта, значить, із двох кінців несло. Шоферюга, значить, яйцерізів по одному хапатиме, а я їх пігулками напихати стану для пониження бойового духу…

І чую я якийсь шум у кінці колишньої алеї. Тільки-но зібрався я лікаря з шоферюгою на землю покласти й сам лягти, а вже пізно.

Підлітає до нас довжелезний чорний «ураган» — не інакше, в герцогському гаражі конфіскований. Сирена не працює, і фари не горять. А я навіть лопату свою смертоносну прихопити не здогадався.

Гаразд, думаю, якщо вони відразу стрільбу не відкриють, одного-двох я з собою прихопити встигну, та й шоферюга дурно помирати не стане, не та порода…

Від’їжджають дверці убік. Одна людина сидить в «урагані». Зате яка. Я його раніше лише на знімках у спецжурналах бачив.

Одноокий Лис сидить за кермом, начальник контррозвідки Його Алайської Високості.

— Здоров, курсанте, — каже. — Як би дощик нині не зібрався…

І після цих слів свідомість мою покинув Бійцівський Кіт Ґаґ, відважний курсант, хлопець хороший, але дурнуватий, і знову я став самим собою — полковником контррозвідки Ґіґоном, спадковим герцогом Алайським.

Доповідь я мав детальну й ґрунтовну. Я креслив графіки, складав списки, малював схеми й мапи. Час від часу Одноокий Лис вмикав у мені Ґаґа й розпитував про те, що Бійцівський Кіт бачив у будинку Корнія Яшмаа, з ким зустрічався та яких розмов був слухачем. Знову ставши полковником Ґіґоном, я слухав записи оповідань Ґаґа й у котрий раз дивувався, що у нас з ним абсолютно різні голоси. Таки добра ця система — двоє в одному. Котяру, як видно, приймали за повного телепня (повним-бо телепнем він якраз не був), і обговорювали при ньому абсолютно серйозні речі, сенс яких міг зрозуміти лише полковник Ґіґон.

Ось пан Корній відкриває Ґаґу очі на скотинячу суть правлячої алайської династії, ось він показує йому рапорти земних агентів… Багатьох із них ми вже засікли, але ще парочка імен не завадить. Брати треба всіх, усіх до одного. Тільки їх же й в Імперії повно-повнісінько, генерале, ось у мене й на Імперію список, але як ми їх отам шукатимемо?

— Не турбуйтеся, ваша високосте, — сказав Одноокий Лис і запалив смердючу самокрутку. — З проблеми вторгнення ми давно й успішно співпрацюємо з імперською службою безпеки. Вам я цього, даруйте, не повідомляв.