Михайло Успенський: Зміїне молоко

І, головне, хто все це натворив? Свої ж і натворили. Та візьми столицю… щурожери — й то, мабуть, такого не було б. Щурожери будівлі й барахло бережуть через жадібність свою та лінь, і якщо вже куди ввійдуть, то назад ні за що не вийдуть, так і залишаться жити. Командир-щурожер швидше роту марно покладе, ніж хоча б одне скельце розіб’ється. Та й чого йому людей жаліти, коли щурожерихи заразом по десятку народжують із злочинною метою створити демографічний тиск? Правда-правда, в «Бойовому листку» писали. І не писака який-небудь, а відомий письменник Ляґґа, той самий, що епопею «Алайські зорі» створив у священному творчому екстазі, живим залишуся — треба буде прочитати, дуже, кажуть, душевна книжка…

Але недовго мені довелося мрії мріяти — підкочує до шпиталю машина, і не просто машина, а спецвегікуль служби безпеки. Вона на кшталт бронеходу, тільки маленька. І навіть башточка на даху обертається.

Ясна річ. Хтось зі шпитальної обслуги в ім’я ідей миру й гуманізму дзенькнув і доповів, що, мовляв, живий Бійцівський Кіт, кривавий наймит кривавого герцога, прикинувся санітаром, страхаючись суворого, але справедливого народного гніву…

Вилазять із машини двоє. Їх у нас яйцерізами звуть — самі розумієте, за ефективні методи слідства. Ось на них, яйцерізів, ніхто не полює, вони всякій владі потрібні, а якщо це й не кадрові яйцерізи, а їхні звільнені підслідні — так іще гірше. Шинелі чорні, до каблуків, а замість військових картузів — зелені ковпаки на кшталт тих, що інсурґенти під час Першого Алайского Повстання носили. Традиції зберігають, зміїне молоко!

Один схожий на солону рибу, яку тільки-но з банки вийняли, а другий — на рибу ж, і теж солону, але у банці залишену, через що їй, кістлявій, прикро.

— Ступай сюди, котяра, — кличе один. — Поговорити треба.

— Аж ніяк, панове, — відповідаю. — Прикомандирований до шпиталю, знаходжуся в розпорядженні бойового лікаря пана Маґґа…

Тут мій доктор, немов би почувши, що про нього мова, зі шпиталю виходить.

— У чому справа? — питає. Голос у нього тихий, але переконливий. Мене ж ось переконав вантажівку з багнюки виштовхувати.

Щоправда, переконав-то більше шоферюга, але все ж…

— Агов, дідуню, — кличе другий яйцеріз. — Тупай сюди, руки з кишень вийми…

Зміїне молоко! У мого дідка звання, прирівняне до майорського загальновійськового, а ці, либонь, не вище за сержанта. Але підходить дідок, і руки з кишень вийняв.

— Документи ваші попрошу, — каже лікар. І навіть руку простягає.

— Ич, документи йому! — зрадів яйцеріз.

А другий мого лікаря навіть не ударив. Він просто зняв з нього окуляри, впустив і роздавив чоботом.

Ах ти ж, тварино витрішкувата, думаю. Дідусь мій сто разів під смертю ходив, поки вакцину цю віз, щоб ти, гадюченя, від проносу не врізав дуба…

Отож, лопата моя в руках немов навпіл розірвалася: держаком одному в діафрагму, а штихом — другому в кадик. Тільки перестарався я трошки — забув, як погладшав на корнієвих харчах.

Зніс яйцерізу голову, немов легендарний Блакитний Кат зраднику-маркізу. Та й перший, треба думати, не жилець.

Позаду шум якийсь чую, гуркіт. Озираюся — зміїне молоко! У спецмашині ж третій був, водій. Він уже, либонь, башточку на мене встиг розвернути, а у башточці великокаліберний кулемет-двадцятка, патрони в нього величиною з чоловічий причиндал острівного дикуна у бойовому стані, і коли потрапляє така штука в людину, мало хорошого від неї залишається…

Тільки не вистрілить уже водій-яйцеріз, бо лежить його спецвегікуль на боці, і жерло кулеметне тільки дарма асфальт колупає.

А з-за машини виходить люб’язний мій шоферюга й руки від бруду обтрушує. Все-таки недаремно в авточастини беруть цих дітей із південного узбережжя, та інакше й не можна: дороги в нас самі знаєте які, в основному пердючим паром долати доводиться…

Підбігає пан військлікар: як ви могли, як ви могли, це нелюдяно… Мовчи, дідусю, кажу, бо водій там, у себе всередині, зараз по рації зі своїми зв’язується, і скоро буде тут яйцерізів стільки, скільки ти в житті мікробів не бачив у свій мікроскоп. А спецвегікуль машина серйозна, міцна, її не всяка граната візьме, та й не маємо ми ніякої гранати, хіба що шоферюга твій розламає яйцерізний екіпаж голими руками, як сват весільний пиріг.

Шоферюга ж краще придумав — заткнув вихлопну трубу дрантям, а яйцеріз з переляку мотора не заглушив і скоро посинів увесь.

— Відходити треба, пане військлікарю, — кажу. — Напевно встиг він своїх викликати.