Михайло Успенський: Зміїне молоко

— Не сунуться, — сказав Ґуґу. Руки його були у білих нитяних рукавичках. — Зараз усі зарази бояться, себе бережуть. Кому хочеться війну пройти, вціліти, а потім дристати, доки мізки з дупи не полізуть… Даруйте, ваша високосте.

— Знову високість? — гаркнув герцог. — Нас із твоєю високістю перший же патруль пов’яже, і сто разів буде правий, зміїне молоко! Уґоґ мене звуть, санітар Уґоґ, і зараз не я твій начальник, а ти мій!

Він знову грав роль Бійцівського Кота, але цього разу сам — адже кодове слово було відоме тільки Одноокому, а з тим хіба мало що може статися за цей час? Все-таки чоловік у літах, битий, неодноразово поранений… То що ж, потім до кінця життя в Бійцівських Котах ходити? Та й недовго цю роль грати, але грати вже доведеться на совість…

— Не збагну, котяра, — сказав Ґуґу, виконуючи наказ герцога, — як ми цю війну програли.

— Тобі видніше, — сказав герцог. — Мене тут не було, я по лазаретах валявся, по санаторіях відпочивав.

— Зведення, головне, сприятливі, — продовжував шофер. — Ну, а зведенням у нас мало хто вірить, але от і хлопці, яких із передової до нас направляли, теж розповідали, що, мовляв, перейшли в контрнаступ, вибили щурожерів із Червоних Млинів, загнали в ліси й там усіх попалили. Кажуть, генерала Дриґґу зі штрафного табору звільнили, ось він усе це й очолив. І десантна бригада з Архіпелагу самовільно прибула — не хочемо, кажуть, синьодупих охороняти, коли батьки-матері в небезпеці. Старий герцог збирався було кожного десятого розстріляти за порушення Статуту, але потім тільки рукою махнув і наказав видати по пляшці на рило зі своїх льохів. На аеродромі тоді ще одна ціла смуга залишалася — ось вони й полетіли. Спустилися щурожерам у тил, розгромили авіабазу, іще щось там… Отож, усі мають щасливий вигляд, мріють про вторгнення в Карґон — і тут на тобі! Говорить радіостанція військово-революційного комітету! Династію скинуто, кривавий герцог… — він покосився на полковника Ґіґона, — ну, взагалі, скинуто династію.

— І всі погодилися? Я маю на увазі там, на фронті?

— Так у щурожерів те ж саме сталося! Вони фронт відкрили, а йти в Карґон уже ні палива немає, ні машин, а головне — сил більше нема, воювати ж нема за кого. Генерал Дриґґу застрілився — я, каже, за якусь іншу країну воював. Ну, а як ворога не стало, тут старі рахунки почалися, стали потроху офіцерам грубіянити, а потім і різати. Тут іще міські у військах крутяться, підбивають — повернути зброю, значить, проти своїх же гнобителів. Ех, якби щурожери не підвели, ми б і досі звитяжно воювали!

— Подобається воювати, чи що? Ти ж санітар.

— Мовчи, котяра! Знаєш, скільки я вашого брата на спині перетягав? Може, дивізію, може, більше.

— Мовчу, — квапливо сказав герцог. — Звідки ж міські взялися?

— Міські? Чи то не знаєш — з міста. Як це в них називається… Союз боротьби якийсь. Когось із кимось. Не даремно у нас в селі міських увесь час б’ють. Навіть збирачів податків увесь час били. Податок платили, а збирачів били. Їм, які до нас у село приїжджали, начальство навіть приплачувало за ризик… Про це окрема казка-легенда є, нібито при вашому… тобто молодого герцога прадідові це усе почалося. Збирачі повернуться в місто — скаржаться. Ну, пришлють карателів, перепорють усе село, а наступного року — та ж історія. Набридло це старому герцогові Інґґу, сам завітав. Ви що, сучі діти, каже, моїх слуг кривдите? Я ж спалю ваші хати, от уже потанцюєте! І виходить до нього тодішній староста й каже так тужливо: «Ваша Алайська Високосте, ну не любимо ми міських!». Тоді обійняв його старий герцог і каже, що, мовляв, алайським селянином міцна земля наша, бийте їх скільки влізе, тільки податі вчасно платіть…

— А з якої радості їх слухати стали? — спитав Ґіґон, пропустивши повз вуха всю цю вкрай цікаву історію.

— А кого більше слухати? Звісно з ваших ніхто й не приїхав, — шофер осікся.

— Нікому було приїжджати, — сказав герцог. — Вони тут владу ділили.

— От капость, — сказав шофер. — Ти диви — увесь бетон знесли, як же ми поїдемо? І коли встигли, кому тепер бомбити?

Справді, попереду замість хай поганого, вибитого й розкришеного бетону, тягнулася смуга твані, в якому потонув навіть гравій подушки. На перших же метрах машина заревіла, ґрунтовно, до маточини, зарившись у рідку дорогу.

Герцог покірно взявся за ручку дверець, але Ґуґу заревів:

— Сиди, зараза, без тебе обійдемося, бери баранку — ваги ж у тобі проти моєї…

Й сам виліз і заволав: