Михайло Успенський: Зміїне молоко

У мене перехопило горло. Тоді як дві держави кілька років люто шматували одна одну, їхні розвідки, виявляється… Та ще й без мого відома… Я хотів тут же викликати розстрільну команду, але передумав. І невідомо ще, кому підкоряється нині розстрільна команда. Тому я сказав лише:

— Гаразд, пане генерале. І давайте так: до коронації я для вас ніяка не високість, а полковник Ґіґон, підлеглий вам по службі. Так нам обом буде легше.

Справді, стало легше. Ми перекидали один одному через стіл листочки з іменами та зводили їх у систему.

— Баруґґа, сержант військово-архівної служби, він же Семенков Густав Адольфович…

— Реєстратор мерії Ґінґа, він же Михельсон Карл Іванович…

— Пані Ґіон, дружина коменданта палацу — ого! — вона ж Ольга Сергіївна Кулько… Ну, ці в мене завжди під рукою.

— Полковник шифрувальної служби Креґґ, він же Ігор Степанович Шелдон…

— Старший наставник школи Стерв’ятників Ґенуґ, він же Віктор Жанович Пшездецький…

Багато, багато їх було — тих, що звали себе прогресорами.

Нам з генералом подали чай з бісквітами, ми поглинали їжу, не бачачи її, і все розкладали й розкладали на величезному генеральському столі прокляті картки. Усе це були, судячи з розповідей Ґаґа й рідкісних моїх зустрічей у будинку Корнія, прекрасні, чудові люди, які щиро бажали добра нещасній Ґіґанді, які проробили для досягнення цього добра величезну роботу, часто брудну, часто криваву, часто невдячну й безмірно небезпечну — знали б вони, звісно, усе до кінця. Шкода було їх, але…

Мені прийшла раптом в голову навіжена, неможлива думка.

— Ваша високоповажносте, чи немає в розпорядженні нашого… вірніше, наших відомств відомостей про людей зі шкірою зовсім чорного кольору?

Одноокий Лис подивився на мене з подивом, і навіть, здається, наліпка на порожній очній ямці витріщилася.

— Чорного? А чому не помаранчевого? А втім…

Він ляснув пальцями, і звідкілясь нізвідки виник його референт, який не мав ні лиця, ні віку. Генерал прошепотів йому щось на вухо, і, не встигли ми розкласти черговий десяток карток, виник знову й доповів, що так, на головному острові Архіпелагу Тюрю у племені Безсонних Уночі займається відправленнями язичницького культу якийь Ауео на прізвисько Чорний Відьмак, і відьмак цей, за відомостями етнографів, чорний, як совість тирана.

— Етнографи, треба ж, — гмикнув генерал. — Я думав, вони всі в армії…

— Послати туди когось можна? — спитав я.

— Не забувайте, полковнику, що ми в підпіллі. Втім… Та ті ж етнографи. Вони ж у нас і про здоров’я тубільців піклуються, та й не вони навіть, а Його Алайська Високість…

— Не можна його там залишати, — сказав я. — Хоч один залишиться, такого натворить! Особливо цей, Вольдемар Мбонга. Він, генерале, знаєте…

— Поки ще не знаю, — сказав Одноокий Лис, заповнюючи картку. — Візьмемо звичайним порядком.

Я раптом уявив собі, як Вольдемар Мбонга висаджується з «привида» десь у нас у Смердючих Джерелах, бреде по путівцю й запитує у зустрінутої старої, як пройти у столицю. І чує у відповідь: столиця ж недалеко, та тільки я, синку, скільки років в Алайскому герцогстві живу, а негра жодного разу не бачила…

Потім нам подавали обід чи вечерю — вікон-бо в підземеллях не буває. І лише тоді я наважився поставити своє запитання.

— Ваша високоповажносте, — сказав я. — Як загинув мій батько?

Одноокий Лис витер губи серветкою, зітхнув і розповів як.

Він не опускав ніяких подробиць, як і належить розвідникові. Він розповідав не синові, він інформував співробітника. Монотонним голосом, як по папірцю. Називаючи усі речі своїми іменами або медичними термінами. Розповідь вийшла довгою, як і агонія герцога Алайского.

Я відкинувся на спинку крісла й закрив очі. Ми ніколи не були особливо близькими з батьком — він займався полюванням, політикою та війною, не схвалював мого безладного читання й занять живописом, заборонив зустрічатися з молодою баронесою Треґґ, а коли заборона була порушена, запхнув мене в розвідшколу й громовим своїм голосом наказав Одноокому в разі чого просто мене розстріляти, за що пан генерал не лише не понесе відповідальності, але навіть отримає нагороду… А якщо ж юний герцог знаходитиметься у привілейованих по відношенню до інших курсантів умовах, то розстріляний буде якраз сам пан генерал…

— Так, — сказав я. — А мама?

— Герцогиня вижила, — відповів генерал, і, присягаюся, око його зволожилося. — Але вам краще її не бачити. В усякому разі — поки що. Лікар, якого ви притягнули з собою, — справжня знахідка…