Михайло Успенський: Зміїне молоко

— Панове, панове, — гарячково заговорив він. — Панове, не можна. Каммерере, приберіть зброю. Корнію Яновичу, киньте цю мерзоту… Усі ми люди, і ви не кращі за нас, ми слабкі, підлі, боязкі, жорстокі, але ми все-таки люди…

Ліва рука Корнія опала, світле кружальце покотилося по килиму, й увесь Корній Яшмаа теж опустився на килим, шанобливо підтримуваний Його Алайською Високістю.

— Що з ним? — спитав Каммерер, опускаючи пістолет.

— Спить, — сказав герцог і підняв кружальце. — Мистецтво підсипати дещо в келих супротивника я засвоїв іще на першому курсі. Заберіть цю штуку й сховайте чимдалі… Хоча, може, надійніше було б зберігати «детонатори» на Ґіґанді, в сейфі якогось маленького приватного банку. Земляни занадто цікаві й нестримані.

— Ми подумаємо про це, — сказав Максим. — А поки що, ваша високосте, допоможіть мені покласти Корнія на диван.

— Як там мій Данґ? — спитав герцог, коли вони впоралися з обм’яклим тілом.

— Сидить у Раді й торгується, — знизав плечима Каммерер.

Герцог задоволено покивав головою.

— Прекрасно. Вважаю, у вашій Раді сидять розсудливі люди.

— Більше ніж, — відгукнувся Максим. — Ви справді звільнили заручників?

— Години через дві їх привезуть, — стомлено сказав герцог. — По суті, я блефував, оскільки важко смертному підняти руку на напівбога… А ви справді могли вистрілити?

— Не знаю, — сказав Максим. — Мабуть, так.

— Ну що ж, тепер обговорюватимемо умови з вами?

— Та чув я всю вашу розмову, — махнув рукою Каммерер. — Гадаю, в Раді знайдуть розумний вихід. Раз уже так склалося.

У кабінет розґвинченою ходою увійшов Бійцівський Кіт. Вигляд він мав найнещасніший.

— Ваша Алайська Високосте, — заскімлив він, — я хотів до них застосувати «подвійну скобу», а вони вивернулися й мене об підлогу приклали…

— Тебе викликали, Котеня? — різко поцікавився герцог.

— Аж ніяк, та тільки я…

— Тож іди собі в казарму… Ні, спочатку принеси ще вина.

— Зі снодійним? — спитав Каммерер.

— Та ні, яке вже тепер снодійне, — сказав герцог. — То що ж виходить? Ми з вас збили пиху, ви з нас… Присягаюся, коли він дістав цей проклятий детонатор, я ледь не наклав у штани.

— Аналогічно, — зітхнув Максим.

— Знаєте що, друже Каммерере, — сказав герцог, повторно випроваджуючи жестом курсанта, що притягнув нову пляшку, — а чи не провести нам із вашим КОМКОНом-2 превентивну операцію? Звісно, коли ми покінчимо з нагальними справами. Все-таки, погодьтеся, алайська розвідка таки чогось варта.

— Погоджуюся, — сказав Максим, — хоча й не розумію, яку таку операцію ми могли б провести спільно, і проти кого, головне?

— Ви мене дивуєте, друже Каммерере, — сказав герцог, ретельно протираючи келихи серветкою. — Звісно, проти ваших улюблених Мандрівців. Поки вони не почали мандрувати по Ґіґанді. Річ у тому, що в мене ще на Землі з’явилися деякі міркування з цього приводу. Ви прогледіли, проґавили такі факти, що в мене волосся стало диба! Ось що означає відсутність постійної практики! Брати ми їх поки не будемо, а людину свою підкинемо… Я навіть знаю, де й коли… І кого…

Каммерер похлинувся вином.

— Ну ти, брате, й зухвалець, — сказав він. — Хоч і герцог.

Його Алайська Високість розвів руками й зробив блазенський реверанс.

© ВРЕМЯ УЧЕНИКОВ: Антология. — М.: АСТ; СПб: Terra Fantastica, 1997. — 606 с. — (Серия: Миры братьев Стругацких).

© HOCHLANDER, переклад з російської, 2017.

Цит. по: М. Лермонтов, «Демон» у перекладі В. Сосюри.