Леонiд Смiлянський: Михайло Коцюбинський

«Сонце! Я тобi вдячний. Ти сiєш у мою
душу золотий засiв – хто знає, що вийде
з того насiння? може, вогнi?»
М. Коцюбинський. «Intermezzo».
Наче пiсня в степу – самотнiй. I степу кругом – без берегiв… Жита… Пшеницi… Ячменi. Хiба де озерце причаїлося в хлiбах наче острiв. Попереду на один крок – рухлива тiнь вiд бриля. Та хiба сховаєшся вiд нього, сонця, пiд солом'яним селянським брилем!.. Та й пащо?..
Близько – нi душi. Було десь село i потонуло за шовковим вiвсяним обрiєм. Одну мить обвiває вiтер духом раннiх гречок – цвiтуть десь далеко, в долинi. Потiм – сумiш чебрецю, полину, бур'янiв… А над головою дзвенить i не падає жайворонок.
Вiн раптом спиняється. Навкруги нiкого, але звиклим вухом вiн чує вдалинi шум, суєту. I вiдразу помiчає: за кiлька гонiв пливуть щосили у ячменях до нього три бiлi клубки. А-а… знайшли!.. Сьогоднi, iдучи в поле, вiн не гукнув їх, як завжди, ї ось вони самi знайшли його – три великi пухнастi вiвчарки. I ось уже вони бiля нього, припадають, розпаленi i знеможенi вiд спеки, до обнiжка. Найбiльший – Оверко – качається по травi, iншi два засмалюють на сонцi довгi тонкi язики.
Хвилину вiн дивиться мовчки на собак. Потiм рушає далi обнiжком, захований по груди в колосся. I його бiлi невтомнi супутники раптом зриваються, забiгають наперед, мчать знову навперегiн i поринають у хвилях запашного прибою.
Так вони продовжують свiй щоденний польовий обхiд.
Десь про нього згадує родина, з докором хитають головою друзi, хвилюється чиєсь чуле серце, думаючи про нього, шукає випадку для iнтриги чернiгiвський губернатор. А до восьмого дiловодства департаменту полiцiї мчить термiнове донесення начальника губернського жандармського управлiння: «Состоящий под негласным наблюдением сын титулярного советника Михаил Михайлов Коцюбинский сего 4 июня 1908 года отбыл в неизвестном направлении».
«Отбыл в неизвестном…» Ха-ха-ха…
Сонце ще високо, i вони нескоро закiнчать свої щоденнi мандри безмежним полтавським морем.
В кононiвському маєтку Чикаленка – нiкого з господарiв. Сам вiн у Києвi, в справах, родина – за кордоном. Гостевi повна свобода залишатись на самотi.
Коцюбинський радий.
Цей рiк урожайний на рiзнi прикростi. Вони злiтались без кiнця-краю, щоб позбавляти його спокою, рiвноваги i не дозволяти сiсти за роботу. Люди теж чимало йому надокучили. Вони заслужили на те, щоб йому заманулось на самотi вiдпочити вiд їх пiсень…
В маєтку є економка, що досить справно, хоч i не зовсiм дiєтично, годує гостя, та ще якась далека стара родичка Чикаленкова, що заступає господарiв. Вiн їх майже не зустрiчає i не почуває у тiм потреби. Серед низин, ланiв i в величезному старовинному парку, посадженому ще руками крiпакiв, стiльки спокою i тишини, що Михайло Михайлович часто спиняється зачарований i довгими хвилинами не рушає з мiсця. А коли ввечерi, вiдгулявши з своїми одчайдушними супутниками вiсiм годин серед ланiв, вiн повертається до маєтку, почуває себе майже юнаком. Вiя вбирає в себе дикi запахи полiв i проймається сонячним настроєм. Нiхто йому не потрiбен; вiн рано вкладається спати – один у величезному будинку серед парку – i пiдводиться рано, лише з-за обрiю вихоплюється сонце. П'є молоко, з'їдає снiданок i кличе супутникiв.
Вони починають свою щоденну мандрiвку серед ланiв.
За часiв крiпацтва кононiвська садиба належала вiдомому пановi Лукашевичу. До нього не раз приїздив Шевченко, що гостював верст за тридцять звiдси в Рєпнiних.
Часто, заходячи до будинку, Коцюбинський з якимось особливим почуттям шаноби думав про те, що, певно, крiзь цi дверi проходив колись великий Шевченко…
Першi днi вiн страждав вiд утоми, яку привiз сюди з собою.
Тепер вистачало вiльних годин, але бракувало снаги, щоб сiсти за роботу чи бодай читати книжки, їх було тут немало. I тiльки нашвидку проглядав газети. А проте сили вiдновлювались
Незабаром вiн писав своїм друзям: «Тут, живучи природою, навчаючись у неї, я й сам стаю спокiйнiший i чистiший…» До того ж – вiн був певен – тут нiхто не здiйснює за ним гласною чи негласного «надзору».. Вiн може почувати себе вiльно!..
Коли Чикаленко повiдомив, що сам не зможе цей час жити в своєму маєтку, Коцюбинський охоче погодився приїхати сюди в гостину. Тут йому нiхто не заважатиме. Була й ще одна причина, що примусила приїхати сюди – нереальнiсть його намiрiв вiдпочити на пiвднi. Ось уже скiльки рокiв вiн збирається за порадою лiкарiв до пiвденного моря ремонтувати своє давно зламане здоров'я. Даремнi мрiї! Зараз вiн не має в кишенi й кiлькох карбованцiв, щоб купити новi калошi: старi розлiзлись i в них небезпечно ходити. Хочеш чи не хочеш, а доводиться задовольнятися й цим…
Одного разу – вiн писав листа до неї, своєї чудесної подруги, що з нею листувався потай вiд усiх,– хтось наближався до нього. В парку затрiщали кущi, i через хвилину бiля альтанки стала постать. Вона нагадала Коцюбинському знайомi образи. Це був високий селянин у дранiй сорочцi й коротких полотняних штанях, колись давно фарбованих фiолетовим чорнилом.