Леонiд Смiлянський - Михайло Коцюбинський

Iнодi таки прохоплювалось:

– Що ви тут читаєте?

Коцюбинський намагається не всмiхнутись, вiдповiдаючи.

– Оце прочитав статтю Плеханова про «Ворогiв»

Горького. Ви часом не читали її? «Психология рабочего движения».

Грiнченко зробив зневажливий порух губами.

– Подiбну лiтературу я зневажаю. О!.. А цю квiточку ви знаєте, знаєте, як вона в народi називається?

– Не маю уявлення…

– На Полтавщинi її звуть…– I Грiнченко подав назву квiтки. Назва була соромiцька.А на Волинi вона має назву таку…

Але й на Волинi цiй квiтцi так само не пощастило…

– Бiдна рослина,– зауважив Коцюбинський i занотував обидвi назви до своєї записної книжки.

– Що ж,– i Грiнченко з хитрою посмiшкою погладив свою пишну бороду,– народ наш неписьменний… Часто вiн припускається неделiкатностi. Народ треба вчити, йому потрiбна школа рiдною мовою…

– Я теж вважаю.– i Коцюбинський заховав у кишеню записну книжку.

– Тут, певне, багато дичини,– промовив Грiнченко.– Допiру зовсiм низько пролетiли качки.

– Це крижнi. Мiсцевiсть тут низька. Дичини сила.

– Цей повiт я мало знаю… Бачте, Михаиле Михайловичу, коли ви не заперечуєте проти рiдної школи, то не слiд вам виступати проти нашого проекту клопотання перед Державною думою… Не забули? Щоб Дума дозволила українську мову в школах… Здається, знову пролетiли качки, чи то пак… крижнi…

Коцюбинський раптом спинився. Чорнi очi його вогко блищали i все обличчя порожевiло.

– Борисе Дмитровичу, я можу тiльки повторити вам ще раз, що при теперiшньому складi Державної думи нема нiякої надiї на задоволення демократичних вимог українського народу. Хто поважає себе, той не звертатиметься з будь-якими проханнями до подiбної iнституцiї… Це принижує нас i не дає нiякої користi народовi.

Вони пiшли далi.

– Давно менi кортить,– продовжував Грiнченко,– зiбрати всю народну термiнологiю з ботанiки, поки ця змога не втрачена назавжди, i видати такий народний словничок. Вiзьмiмо квiтки: в їх назви народ вклав i свою поезiю. Мертва латинь, кiнець кiнцем, повинна буде поступитись мiсцем живiй i прекраснiй народнiй термiнологiї.

– Пiдтримую, Борисе Дмитровичу. Потiм можна було б видати народний словник з птахiвництва…

– Теж потрiбна й цiкава рiч,– вiдгукнувся той, нахилившись над криницею, щоб долонею зачерпнути холодної води.

До обiду, хоч крiм двох гостей присутня була тiльки Чикаленкова родичка, з'явилися прихованi на всякий випадок пляшки з химерними iноземними етикетками. I стiл був багатший проти звичайного.

Стара жiнка розпитувала Грiнченка про Київ, в якому давно не була. Вiн методично, в незмiнно повiльному темпi пережовував i ковтав їжу, потiм мiркував ще хвилину-двi i лише по тому вiдповiдав, їв вiн небагато i зовсiм не пив вина. Ще не любив, коли бiля нього палили цигарки. Коцюбинський не раз протягом обiду наповнював свiй келишок.

Грiнченко пильно, хоч i непомiтно для iнших, приглядався до Михайла Михайловича i трохи дивувався: той мав непоганий апетит, охоче пив вино, хоч i був хворий на серце i шлунок.

Грiнченковi були добре вiдомi чернiгiвськi подiї. Вiн знав, що Коцюбинському довелось зазнати стiльки прикростей, яких на його здоров'я було досить, щоб не встояти проти хандри, розпачу i повної байдужостi до їжi. Вiн думав зустрiти тут мiзантропа, а насправдi побачив iнше…

Колись, рокiв сiм тому, в Києвi, в примiщеннi Антоновича, будучи письменником з молодою ще славою, Коцюбинський завзято засперечався з увiнчаним уже популярнiстю Грiнченком. Сперечалися довго, уперто про методи роботи серед українського народу. Грiнченко не забув про це. Щодалi з бiльшою тривогою приглядався вiн до свого давнього приятеля. I зовсiм не здивувався, а тiльки мовчки, сам про себе, образився, коли хтось iз приятелiв розповiв, як Коцюбинський висловився про критикiв i редакторiв «Нової громади», цебто й про нього, Грiнченка. Це було прикро. Адже вiн приписав його колегам з «Нової громади», а значить i йому, Грiнченковi, безпросвiтню тупiсть i сморiд гнилля. Про це вiн намагався не пам'ятати… Але не минав нагоди iронiзувати бодай з модного галстука Коцюбинського, називаючи його за очi українцем у європейськiй личинi.

До маєтку Чикаленка Грiнченко заїхав на якийсь день чи два i скоро мав далi продовжувати свою подорож. Нiякi вмовляння на нього не впливали: своїх намiрiв вiн нiколи не мiняв.

Увечерi обидва ходили ланами за парком. Приїзд Грiнченка вдерся несподiваним вiтром у спокiйну i тиху самотнiсть Коцюбинського. Але Михайло Михайлович тепер уже не бажав уникати розмови на злободеннi теми. Вiн сам розпочав дискусiю, прохопившись необережно в розмовi кiлькома словами про те, що не раз давав селянам читати Горького.