Михайло Коцюбинський: ХО

Лiс ще дрiмає в передранiшнiй тишi… Непорушне стоять дерева, загорненi в сутiнь, рясно вкритi краплистою росою. Тихо навкруги, мертво… Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обiзветься зi свого затишку. Лiс ще дрiмає… а з синiм небом вже щось дiється: воно то зблiдне, наче вiд жаху, то спахне сяйвом, немов од радощiв. Небо мiниться, небо грає усякими барвами, блiдим сяйвом торкає вершечки чорного лiсу… Стрепенувся врештi лiс i собi заграв… Зашепотiли збудженi листочки, оповiдаючи сни свої, заметушилась у травицi комашня, розiтнулося в гущинi голосне щебетання й полинуло високо - туди, де небо мiниться, де небо грає всякими барвами…

На галяву вискакує з гущини сарна i, зачарована чудовим концертом, зупиняється, витяга цiкаву мордочку до кривавої смуги обрiю, що червонiє на узлiссi помiж деревами, i слуха.

Полохливий заєць, причаївшись пiд кущем, пригина вуха, витрiща очi й немов порина ввесь у море лiсових згукiв…

Аж ось ринуло вiд сходу ясне промiння, мов руки, простяглось до лiсу, обняло його, засипало самоцвiтами, золотими смугами впало на синю вiд роси траву на галявi, де гостро на тлi золотого свiтла випинається струнка постать сарни.

У сю величну хвилину тихо розгортаються кущi - i на галявину виходить Хо. Мов туман той, сива борода його м'якими хвилями спада аж до нiг, черкається росяної трави. З-пiд бiлих кострубатих брiв, з глибоких западин визирають добрi, а лукавi очi.

Вийшов Хо на галяву, сперся на сукуватий костур, майнув довгою бородою, i повiяв вiд неї тихий вiтрець, холодною цiвкою вдарив у дерева. I враз затремтiло молоде листя, зашамотiло, струсило з себе дощ самодвiтiв. Жахнулася сарна й щезла в гущинi, лишивши зеленi слiди на синiй вiд роси травi. Страх обгорнув зайця, додав ще бiльшої прудкостi його ногам… Сполохались пташки й в одну мить ущухли. Тихо стало в лiсi, страх як тихо. Тiльки бородатий дiдуган Хо, старече хихикаючи в бороду, стоїть на галявi…

- Хе-хе-хе! I чого жахаються, дурнi? - шамкаь вiн беззубим ротом.- Дiда Хо, що свiт прозвав страхом? А дiд цiлком i не страшний… Ось погляньте!.. Та ба, тим-то й лихо, що ви не зважитесь звести очi на дiда, тим-то вiн i в'являється вам страхом… Хе-хе!.. I завжди так… i всi так… Нi, не бреши, старий, не всi… На твоїй довгiй тисячолiтнiй нивi життєвiй не одна стрiвалась iстота, що смiливо зводила очi догори, вiдважно зазирала тобi в вiчi, й тодi… о, тодi гарно було обом нам… Бо смiльчак, перевiрившись, що жахався по-дурному, набиравсь нової, ще бiльшої вiдваги, а ти, старий, чув, що, може, незабаром даси спокiй натрудженим кiсткам… Жахаються, а не знають, що страх тiльки й iстнiє на свiтi полохливiстю других, що старий Хо порохом розсипав би ся, коли б усе живуще хоч раз зважилося глянути йому в вiчi… Хе-хе! Дурнi, дурнi!.. Тiльки старi ноги труджу через дурнiв… От як втомився!.. е-е!..

I Хо справдi з великою напругою ворушить ногами, крекче та, опираючись одною рукою на костур, а другою розгортаючи довгу сиву бороду, сiдає на травi спочити.

Хо сидить посеред галяви, а навкруги його панує мертва, прикра тиша. Все живе, затаївши духа, не спiває, не кричить, не ворушиться, не жиє. Вiд ведмедя до мурашки - все спаралiзовано страхом. Рослини бояться навiть тягти сiк iз землi, пити холодну росу, виправити зiбганi листочки, розгорнути звиненi на нiч квiтки. Пустотливий парус сонця зупиняється в зеленiй гущинi, i лиш здалеку придивляється до сивої, мов туман той, бороди дiда Хо, i не вiдважується наблизитись, невважаючи на непереможне бажання попустувати з тою бородою…

Хо сидить на росянiй травi, а стара пам'ять його пiдсовує йому образи, де свiжими, яскравими фарбами малюються подiї духа людського. Ось i тi високостi, на якi здiйнятись може вiльний дух людський, а ось i тi провалля, де на днi самому, скутий, як невiльник, плазує вiн у поросi й темрявi… Ось, волочучи кайдани, покволом, вiками цiлими, проходять люди, забитi, заляканi люди, i не насмiлюються звести очi на Хо, глянути страховi в вiчi… Хо знає, що тiльки одиницi зважуються на се, а зважившись, знаходять силу розбити кайдани… От, коли б хоч одиниць тих було бiльше, може, не довелося б старому мордуватись отак, блукаючи по свiтах, може б, зложив вiн свої кiстки в домовину, бо вже тi кiстки давно просяться на спочинок… Ех, коли б… А тим часом страх владно панує на землi, змагається з приязнею, з чесними пориваннями, з обов'язком, ламле життя, безсилими чинить не то поодиноких людей, ба й цiлi народи… Страх! Прищеплений дитинi, виплеканий анормальними умовами суспiльними, вiн стає чiпкою пошестю, робиться потугою, що тамує вiчний поступ усього живучого… Страх!.. Хо - страх! А який з його страх, коли вiн виразно почуває себе порохном, немiчною руїною, яку тiльки полохливiсть людська жене з кiнця в кiнець свiта, наперекiр волi Хо робить його злим генiєм людськостi… Ех, доле, доле щербата! Товчись, мов Марко по пеклу… От i тепер: гарно навкруги, спочити б, а пора на роботу… на роботу! Хе-хе! Ну, уставай, дiду, пора!..