Михайло Коцюбинський: ХО

Хо йде далi, не чуючи втоми, невважаючи на глуху нiч. Ось i небо всмiхнулось перед свiтанням, ось i сонечко землi вродливiй на добридень дало, а Хо чимчикує, поспiшаючи до села, де молодий лiкар, вiрний своїй iдеї, мав розгорнути свою лiкарську та просвiтню практику. Врештi - село. Хо пiдiйшов до села, i перша хата, яка кинулась йому у вiчi, була шпиталь, мiсце страждання i заразом боротьби з тим стражданням. Хо став на порозi, зазирнув усередину? Що там? Чи нема лiкаря? Нi, єсть: вiн на свому мiсцi, бiля хорих. Тiльки вiн не помiчає Хо, що всiма силами намагається звернути на себе його увагу; лiкаревi просто нiколи. Тут нового хворого привезено, там операцiя, а то треба й лiки самому налагодити. Сила роботи! Довго чигає Хо на хвилину, коли лiкар буде вiльнiшим. Аж ось i дочекався. Лiкар iде додому, обiдає, а по обiдi замикається в своїй хатинi, щоб нiхто не заважав йому писати популярний виклад з гiгiєни для селян, звичайно, мовою вкраїнською… Осю-то хвилину й уважає Хо за слушну для свого досвiду. Вiн дiймає трудiвника холодом, вiн малює перед ним картину недостаткiв, убожества, бо що дасть сiльська практика? Вiн показує йому всi засоби темної сили, що воює зi свiтлом та чесною працею. Дарма! Не жахається лiкар, а зводить на Хо очi й пронизує його ясним, смiливим поглядом чесної людини…

I знову чує Хо, що сила його слабшає, що сам вiн меншає, i з вдячним серцем, повним поважання, низько вклоняється лiкаревi, шепочучи своє:

- Спасибi…

А вчитель?

I мчиться Хо до другого села, i мусить уклонитись учителевi; бо вiн смiливо пливе помiж камiнням до мети, нi на хвилину не забуваючи своїх обiцянок, своїх обов'язкiв.

- Еге-ге! поталанило менi,- радiє старий.- На добру стежку вступив я, пiду й далi по їй…

I ось перед ним маленька хата, а в хатi тiй, зiгнувшись над столом, худий, блiдчй, змарнiлий, працює вкраїнський письменник, i лиш велика душа дивиться з його великих очей. Ледве-ледве пiзнає Хо в ньому юнака з повним рум'яним обличчям, що рвався до слива пам'ятного вечора. I не дивниця: життя йшло, а було в життi тому i кайданiв, i голоду, i холоду, i всього, що мусить зазнати спiвак невiльного народу.

- Три чисницi до смертi,- рiшає Хо, дивлячись на його.- Покинь, бо вмреш! - лякає вiн господаря свiтлички.- Бачиш, який холод iде з моєї бороди, а бувають краї, де ще холоднiше…

- Покинути? - обзивається тихий голос з-над столу.- Нi, не покину. Вмерти я можу, але що зроблю, те буде зроблено. Холодом же не лякай мене, бо, поки жеврiє вогонь, що маю в серцi, менi буде тепло й добре…

I Хо стрiвається очима з худою, мiзерною людиною i не витримує того погляду, повного вiри, повного кохання до своєї країни…

I ще раз склоняється Хо перед силою, вищою й сильнiшою вiд сили страха.

Вiльнiше зiтхнув старий страх, i радiсно й легко зробилося в нього на серцi. Йому забажалося самотини, бо полохливi люди, що стрiвались по дорозi, стались йому гидкими. Чимдуж покинув Хо людськi оселi й подавсь ген-ген полями аж до лiсу. Тут, на знайомiй iалявi, сiв вiн, загорнувся сивою, мов туман той, бородою та й замислився.

Сидить Хо i не помiчає, що все живе в лiсi пiд впливом страху затаїло дух, перестало жити, що навкруги його запанувала мертва, прикра тиша. Пташки ущухли, звiрина причаїлась, малi комашки завмерли в травицi. Ростини боялись навiть тягти сiк iз землi, пити холодну росу, виправити зiбганi листочки, розгорнути звиненi квiтки. Пустотливий промiнь сонця зупинивсь у зеленiй гущинi, та лиш здалеку придивлявся до сивої, мов туман той, бороди Хо, боячись наблизитись до неї. Тихо було, мертво. Але Хо не помiчав сього: вiн сидiв, замислившись, з радiсною усмiшкою на устах, з надiєю в серцi. Надiя та сягала аж у тi часи, коли смiливiсть вiзьме верх над страхом i Хо зложить на спочинок свої старi, наболiлi кiстки…