Михайло Коцюбинський - ХО

- Слова, фрази!..- шепотить Хо.- Се абихто зможе! А от дiлом довести вiдвагу - й то не нерозсудливу вiдвагу, а таку, щоб давала змогу повсякчасної працi - се я розумiю! Не можу, правда, наперед сказати, що ви нездатнi на се, але не повiрю, поки життя ваше не покаже вашої правди… А тодi… О, тодi страховi Хо легше стане, бо ближче буде до могили…

Хо слухає, як молодий лiкар розгортає плани своєї лiкарської та просвiтньої дiяльностi на селi, де має замiр оселитись. Вiн веде боротьбу з темнотою, з забобонами, з ворогуванням селянина до iнтелiгента, органiзує дешеву медичну помiч… Чує Хо, як сiльський учитель обiцяє хитромудре керувати помiж пiдводними камiннями сучасних порядкiв, а таки доплисти, куди треба, таки досягти своєї мети… А ось починаючий письменник нахваляється щиро взятись за працю, за поважнi студiї, простати свої iдеї та працювати не то в свято, але й у будень… I Хо не може його нiяк злякати анi цензурними умовами, анi фатумом українського письменника писати graiis або за "бiг дасть"…

Довго ще, мов улик той, гуде маленька кiмната "пiд небом", довго ще чекає Хо, аж поки братерський поцiлунок на прощання не закiнчить свого пам'ятного вечора.

- Не полегшало менi з того, що глянули менi сьогоднi в вiчi, не полегшало…- шепотить Хо, плентаючись за останнiм з гостей.- I не полегша, аж пересвiдчуся, що не порожнi згуки лунали там, у кiмнатцi, що час i життя не зламають вiдваги вашої… Почекаю ще… почекаю… i

Минає кiлька лiт.

Змордований вiчною блуканиною, знуджений полохливiстю всього живучого та невдячною ролею страху, шкандибає по курнiй дорозi Хо, пiдпираючись довгим костуром.

- Скучно на свiтi, нудно на свiтi… скрiзь повно страхополохiв…- мимрить старий у роздратуваннi.- А ти волочись по свiтах, не бачачи кiнця-краю своїй мандрiвцi… Ох, важко, важко, спочити б уже…- зiтхає вiн до спокою.

- А що се манячить улiворуч? - зацiкавився Хо, з-пiд руки вдивляючись у далечiнь, що червонiла вся в промiннях заход ячого сонця.- Село? Не пiду туди; остобiсiли менi оселi людськi… Е, нi, стривайте, зайду, бо тут живе хлiбороб-iнтелiгент, що то нахвалявся запровадити на селi новi порядки… Побачимо…

Сонце вже сiдало, коли Хо входив у село. Насам-i перед, як пристало порядному подорожньому, подавсь вiн до корчми. Але що за диво? Корчму хтось обгородив, прибив нову табличку над дверима та повиганяв звiдти, мабуть, усiх п'яниць, бо якось там так дивно тихо, мов у церквi… Хо наблизився, глянув на табличку й прочитав: "Школа". Е-ге-геї Ось воно що! Недавно була корчма, а тепер школа. Де ж корчма? Хо обiйшов село, але корчми не було. Чудасiя, та й годi! А що то робить пан дiдич, цiкаво глянути? - подається Хо до чепурного двора, що дивиться на нього осяяними вiкнами. Старий присувається до вiкна, зазира всередину й бачить: у хатi, за столом, сидять гостi - учитель та селяни. Усi вони вкупi з господарем щось пишуть, рахують, мiркують. У кутку двоє дiтей граються, декламуючи байку Глiбова "Вовк та ягня".

- Що вони там рахують? - шепотить Хо, прислухаючись: - Еге! ось що: касу ощадну заложили. Бач їх! А се знов що? Гомонять про якусь землю, що громада має купити в сусiднього дiдича. Еге, вiн таки оре перелiг свiй, той хлiбороб! Що ж далi, що ще нового?.. Хо, однак, мусить вiдiрвати увагу вiд товариства, бо в хату вступає жiнка господаря, звертаючись до дiтей чистою, неламаною мовою:

- А йдiть, дiточки, гратися в другу хату, бо ви тут заважаєте…

За якусь часинку господиня знов увiходить, прохаючи всiх на вечерю. Здивований Хо бачить, як усi посполу сiдають за стiл, i каже до себе: "А диви! Тут наче нема пана й мужика, а самi люди…"

По вечерi гостi примощуються, де кому вигiднiше, а господар виймає книжку, i починається лектура…

Тут уже Хо не витримує. Його обхоплює непереможне бажання викликати вiдважного господаря на останню боротьбу з собою. Хо збирає всю свою потугу: проймаючим холодом вiє борода його, чудодiйна сила, мов хмари тi, насуває найстрашнiшi картини перед очi лектора, а лектор наче не помiчає сього. Але врештi, почувши присутнiсть страха, вiн вiдривається вiд книжки, обертається до Хо i дивиться йому в вiчi довгим, зважливим поглядом…

I враз Хо помiчає, що вiд погляду того дiються з ним незвичайнi речi: з бороди вже не вiє проймаючий холод, вона тратить свою чудодiйну силу, тiло його меншає, легшає, немов частина його парою взялась або порохом розсипалась; Хо чує, що на душi в нього стає легше, вiдраднiше, що бiльш таких смiливих поглядiв- i скiнчиться його довiчна мандрiвка, i складе вiн на спочинок свої старi, натрудженi кiстки…