Михайло Коцюбинський - ХО

- Чули, дiвчата, наша панна вiддається. Там такий гарний панич сватає, хоч води напийся: чорнявий-чорнявий, а очима так i грає… Я бачила, як приїздив, осе вже буде день зо три…

- Але вiддається? Забожись, Одарко!

- Присягай богу! А вона, чуєте, не хоче. за нього…

- Слухайте, бояри, як князь бреше. А ти ж звiдки знаєш? Може, той панич до тебе грав очима, от-от не видко, як старостiв пришле.

- Падку мiй, смутку мiй! А я б що з таким чоловiком подiяла, що робити не годен?

- Оце сказала! Адже Одарка швидко свого матиме - такого, що як говорить, то й носом грає, не тiльки очима.

- Атож! Е, не журiться, дiвчата, кожна з вас дiждеться! Буде пробийголова, а мастиголови не буде, нi!

- Ха-ха-ха! Ну й вигадала, турок ти немирований!.. Серед реготу та жартiв проминула весела громадка дiвчат альтанку, де сидiла Ярина, сполохана голосами, з думками, що полинули вже в iнший бiк.

Її сватають. Так. Перед нею вiдкривається особисте щастя, родиннi втiхи, достаток, життя безжурне. Правда, вона не закохана, але їй подобається чорнявий сусiд, вона нiчого б не мала проти його замiрiв, якби не почуття iнших обов'язкiв, не iнший шлях, що стелеться перед нею. Але вона стоїть над тим шляхом, i мучиться сумнiвами, й шукає виходу… Вихiд єсть… Одно слово - i доля її з'єднається навiки з долею другої iстоти, що кохає Ярину без пам'ятi… Вийти замiж? Хто се сказав?

Нi, прiч усякi спокуси, усякi викрути - вона йде за своєю iдеєю!..

У ту ж саму хвилину в дверях альтанки мигнула тiнь, i чорнявий хлопець, здiймаючи бриля, питав приємним баритоном:

- Чи вiльно сполохати задуму вашу, панi?

Ярина жахається, блiдне, щоб зараз заллятися кармазином.

То вiн приходить по останнє слово.

Вона не встигла опам'ятатись, як вiн трима вже її за руку й тихо промовляє тремтячим голосом:

- Панi! Я не маю ще права виявити вам, як я мучився, чекаючи на слово, що виробить серце ваше в одповiдь на мої почуття й замiри. Я ще й досi в непевностi тремчу за долю свою… i ще раз важуся благати вас, панно Ярино, - не вiднiмайте вiд мене руки вашої, хай вона буде завдатком нашого будучого щастя…

Ярина сидить блiда, непорушна, з слiдами переляку та боротьби на обличчi, але не вiдiймає руки вiд щасливого хлопця.

Хо не має тут бiльш роботи. Похитуючи сивою головою та покректуючи, чвалає старий далi, шукаючи, де б спочити натомленою душею, натрудженим тiлом.

Марко Iванович Лiтко встав, мабуть, з лiжка лiвою ногою, бо так йому сьогоднi не по собi щось, усе його дратує, усе турбує. Уночi, правда, змучив його поганий сон. Ото снилось йому, що в його був трус, що при трусi тому знайдено кiлька примiрникiв тоненького збiрника творiв українського поета-самовродка Рябоклячки, збiрника, пущеного nota bene цензурою, але виданого його коштом - i то в великiй таємницi, треба додати. Непроханi гостi грiзно випитували Макара Iвановича, звiдки взяв вiн такi страшнi брошури та яку цiль має тримати їх, а Макар Iванович, наляканий, зрошений циганським потом, брехав, що купив їх тiльки задля їх дешевини, маючи потребу в паперi для обгортання снiдання своїм дiтям-школярам, що вiн не знає, про що пишеться в книжках тих, бо не вмiє навiть читати повкраїнському, та що взагалi нiчого спiльного з так званими "малоросами" не має й не хоче мати… Йому, однак, не понято вiри, потягнено його з дому, страхано в'язницею, карами, засланням… Макар Iванович виправлявся, прохав, мало не плакав, врештi, почав пручатися… i прокинувся. Прокинувся i сплюнув. А де ж! Присниться ж таке, змордує, нагодує дрижаками… Тут i так тремтиш весь день, спокою не знаєш, а тут ще сни морочать… Тьфу!.. А все через вечорок той вчорашнiй у "молодих" українцiв… От як не хотiлось йому йти туди, а треба було… Прохано старших; якось нiяково не пiти. Ну ж i наслухався вiн там! Се… се просто божевiльнi люди, тi "молодi". Се - кандидати на, шибеницю на кращий кiнець! Давай їм зараз усе: i свiдому вкраїнську iнтелiгенцiю, i народну освiту з добробутом, i рiдну культуру, i героїв, i патрiотiв, i грушки на вербi, i зiрку з неба!.. Нi, вiн не мiг далi слухати, не мiг пробувати далi в товариствi шалених, що самохiть iдуть пiд нiж… Вiн просто втiк iз вечорниць, затуливши вуха, озираючись, чи хто не помiтив його навiть близько хати, де було зiбрання.

Адже й вiн українець, i вiн патрiот… Се доведено не раз i не двiчi. Хто, як не вiн, ще за часiв студентства вiсiм мiсяцiв висидiв у в'язницi?.. Правда, не в українствi шукати всiх причин того в'язнення, але якось приємно тепер, коли вже лихо давно минуло, залiчити тих вiсiм мiсяцiв на карб патрiотичного страждання.