Михайло Коцюбинський - ХО

Панна Ярина складає руки на столi й безсильно опускає на них свою русяву голiвку.

Колись вона була щасливою дитиною, коханою одиначкою багатого дiдича. Одягнена в оксамит i шовк, пересвiдчена, що найдрiбнiшi забаганки її будуть заспокоєнi, оточена роєм услужних бонн та служебок, вона стрибала по великих кiмнатах палацу, по тiнистих алеях батькiвського парку. Незабутня пора!

Одно тiльки дратувало Яринку, робило їй навiть прикрiсть - се заборона бавитися з селянськими дiвчатами та хлопцями… Фi! "Хлопськi дiти!" - якi в них манери, яка груба мова, яка моральнiсть! Адже то "бидло", а не люди! - чула вона навкруги. Однак мала Яринка, пiд впливом оточення, мало-помалу оговталася з такими поглядами, ба й сама стала в такi вiдносини до "бидла", у яких були батько та мати. Вона небавом зрозумiла, що мужикiв сотворено лиш на те, аби орати батьковi ниву, служити за фiрманiв, кухарiв, робiтникiв. Навiть бiльше. Вона сердечнiше вiдносилася до справжнього бидла, нiж до тої "нижчої раси". Коли для забави панночки приводили перед ганок мале телятко або вiзник приносив щенят, Яринка обiймала їх, цiлувала, пестила, знаходила "чудовими", тодi як на дiвчину, дочку наймички, не звертала вже найменшої уваги, наче то була не людина, а кiлок, забитий на свому мiсцi. Словом - Яринка стала панночкою, як i її приятельки, сусiдки з iнших сiл.

Минали роки, збiльшуючи той мур, що стояв межи двором а селом. З одного боку були пани, з другого - "бидло". Виросла Яринка на панну Ярину й мусила позбутись думки, що все, що її оточує, належить до батька або може бути куплене батьком за грошi. Ярина знала вже, що батьки її бiднiють i хоч не показують сього перед людьми, навiть триб життя не змiнюють, але почувається вже потреба негайної лiквiдацiї iнтересiв для забезпеки хоч неласого шматка хлiба.

Тим часом дозвiлля (а сього добра в панни Ярини було чимало) вкупi з допитливим розумом напрямили дiвчину на книжки. Пожираючи без ладу сотнi томiв, Ярина вмiла, однак, зiбрати в головцi промiння мислi, розкиданi там, вiдгукнутися серцем на чеснi й високi поривання. Природна щирiсть стала тут у пригодi. Правда, кожна нова думка, що не згоджувалася з ii дотеперiшнiм свiюглядом, викликала цiлу бурю в молодiй, не змiцнiлiй ще душi, але мур, що вiддiляв її вiд села, валився й вiдкривав не бидло, а справжнiх людей, з людськими iнтересами, болями й радощами. Ярину зацiкавило се невiдоме їй "мужицьке царство", Вона почала придивлятися до нього, наскiльки се було в її змозi, i налякалась темноти й убожества, що панували там. Боже! побiч жиють люди, брати її, i нидiють у темрявi та злиднях, коли вона збиткується працею рук їх! Чи ж пiсля сього можна назвати себе людиною? Чи ж пiсля сього можна добачати в собi образ божий?.. Нi, годi! Розбити пута, що вiд вiку сковують бiлi, неробучi руки, скинути полуду з очей i чесно та смiливо звернути скривдженим те, що до їх належить. Доволi бути лялькою, коли людина - то людина, i довести се треба дiлом, а не словом.

Дiвчина запалилася до працi, до дiяльностi, поклала присвятити життя своє для тих, що досi працювали на неї. Так справедливiсть каже. Вона буде вчителькою, вона понесе свiтло в темряву, потiху - смутковi, помiч - убожеству. А що вдома на неї чекає буря, так що ж, хiба вона не винесла вже бурi сама в собi, коли новi думки, новi почування стрiлися з її первiсним свiтоглядом?

Дома справдi зчинилася колотнеча. На Ярининi плани старi спершу дивилися, як на дивогляднi забаганки пещеної дитини, але побачивши, що не жарти, налякались. Сльози, благання, спазми, прокльони похитнули завзяття дiвчини. Але вона перемогла себе й поставила-таки на свому. Замовкли батьки, затаївши смуток у серцi, однак не тратили надiї, що час або який випадок звернуть їм дитину, притулять її знов до чулого батькiвського лона. I випадок, на який рахували старi, лучився, погiршуючи й без того важку ситуацiю. До Ярини посватався багатий сусiд - дiдич. Ярина спершу й слухати не хотiла про шлюб, далi ж, скоряючись перед батьковою волею та благаннями закоханого сусiда, випрохала собi три днi розважити все та помiркувати, поки дасть рiшучу вiдповiдь. I власне другого дня пiсля сього прийшов вiд iнспектора довго очiкуваний папiр, прийшов i - замiсть заспокоїти - збурив, сколотив її спокiй, iз дна душi пiдняв сумнiви, пiдтяв вiру. I ось тепер сидить Ярина над тим папером, безсило опустивши на руки русяву голiвку…

Вона не рада тому паперовi. Так, не рада… Ще недавно, ще позавчора, як бога з неба, виглядала його, а нинi - не рада… Рiч певна, що вона не зречеться своїх замiрiв… Вона ламле все - а йде туди, де їй слiд бути… I не те, щоб вона не рада була… а так, не налагодилася до нового життя, не звиклася ще з думкою, що завтра покине батькiвську стрiху… По-ки-не бать-кiв-ську стрiху… Брр!.. Ну, i чого тремтiти? Ой, тi нерви… Треба себе взяти в руки, бо нерви непотрiбнi для тих, що йдуть на боротьбу. Адже скiльки дiвчат пiшло вже по тiй стежцi, що стелеться перед нею… Правда, бiльшостi дiвчат тих легше було почати нове життя, нiж їй, бо бiльшiсть їх вийшла з родин убогих, iз таких, де кожне ще з молоком матерi всисає потребу працi для шматка хлiба. Там усi працюють, усi заробляють… Там нема традицiй, якi б багном закаляли все, що виривається з зачарованого кола егоїзму та кастових iнтересiв.