Михайло Коцюбинський - ХО

Задоволений зi свого дипломатичного маневру, Макар Iванович заклеював лист, коли з другої хати, як бомба, влетiв його чотирилiтнiй синок.

- Папа! папа! - загаласував вiн,- Мама сказала, чтобы ты послал по водку!..

- За водкой… за водкой, а не по водку!.. Сколько уж раз я замечал тебе, мужичонок ты этакой?!

I роздратований український патрiот, забуваючи на хвилинку про свiй патрiотизм, вибiг до другого покою, гукаючи на жiнку:

- Маша! Прошу тебе звернути увагу вчительки нашої на те, як балакають нашi дiти! Адже вони страшенно калiчать "росiйську" мову! Се бог зна що таке… се нi на що не схоже!..

Макар Iванович хвилюється, бiгає по хатi.

Все наче змовилось сьогоднi, щоб дратувати його:

i листи, i дiти, i згадки вчорашнiх вечорниць… Ай, тi вечорницi!.. недурно кажуть, що як має скластися лихо, то бог i розум вiдбере. Треба ж було зробити таку капiтальну дурницю - пiти на вечорницi… Бути не може, щоб не пронюхано, хто там був, про що балакано… i тодi… прощай, Макаре Iвановичу!.. Попрощайся з посадою, з родиною i в двадцять чотири години… Ото вклепався, ото вскочив!..

Буйна фантазiя тручає бiдного Макара Iвановича по похилостi в якусь чорну безодню, звiдки нема стежки наверх. Страх обгортає його такий, якого вiн не пригадує в дитинствi навiть. Напевне, сором перемiг би той страх, коли б наш патрiот мiг збоку глянути на свою громадську вiдвагу, чи то пак на брак її. Але де там йому до сорому, коли шкура в небезпечностi! Шку-ра, розумiєте ви? Шку-ра!!

Макар Iванович так завзято бiгає по хатi i так кривиться, аж дiд Хо, що вже давненько крiзь вiкно прицивляється до сiєї сцени, не може вдержатися вiд смiху. Старий знає, що небезпечнiсть не скаламутить лояльного життя добродiя Лiтка, й весело хихикає:

- Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! Менi б нiчого й стояти тут, так утiшно дивитись, коли доросла людина, громадянин, мов заєць той, полохається абичого. Почекаю ще часинку, забавлюся, бо нiчого нема втiшнiшого, як такий страхополох - "фiл".

О, знов дзвiнок!..

Макар Iванович аж кинувся, так той дзвiнок прикро вдарив його по напружених нервах. Яке там лихо дзвонить та й дзвонить? Марiйко, Варко! Не чуєте, що там хтось дзвонить? Швидше вiдчинити!.. Макар Iванович, бажаючи дiзнатись, хто прийшов, крiзь вiдхиленi дверi зазирнув у передпокiй… зазирнув i охолов.

Ой леле! Офiцер… з бiлими шлiфами!.. Макаровi Iвановичу аж в очах потемнiло, аж у п'ятах похололо… От i справдилося його передчуття. От i нещастя!.. Блiдий, переляканий Макар Iванович пiдбiг до столу, скинув на його очима, вхопив бiдну, невинну "Зорю" i, невважаючи на протестуюче "Д. Ц.", укинув її пiд стiл, у кошик. Запевнившись, що в хатi нема бiльш нiчого "небезпечного", вiн скупчив усю силу волi, щоб дати обличчю свому спокiйний вираз.

I саме був час. У хату вступив гiсть… вiйськовий лiкар, знайомий Макара Iвановича.

Х-у-у! Як же вiн налякав його!

Макар Iванович ледве перевiв дух. Тремтячий, блiдий, вiн привiтався до доктора, попрохав його сiсти.

"I чого вiн ходить до мене, отой ворохобник? - промайнула думка в головi Макара Iвановича.Адже я вже раз "не пiзнав" його на вулицi".

- Почну, коли дозволите, просто з дiла, яке привело мене до вас,- почав гiсть, сiдаючи на дзиглику проти господаря.- Учора ви так хутко покинули наш гурт, що…

- Голова в мене розболiлась так, що, повiрите, ледве до лiжка доплентався,- скривився Макар Iванович.

- Отож i ми так домiркувалися, що ви, либонь, занедужали… Як вам вiдомо,- вiв далi доктор,- позавтра в мiстi Луцькому має вiдбутися гучний похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи заслуги його на полi вкраїнського письменства, а також виходячи з засади, що нам потрiбнi тепер, мiж iншим, i манiфестацiї, якi б свiдчили про iснування наше, перед ширшою публiчнiстю показували, що ми живемо, ухвалила громада наша прийняти удiл в тому похоронi депутацiєю й вiнком на могилу покiйного. Вiнок уже замовлено, i грошi на нього помалу збираються, але…

"Чого се вiн хоче вiд мене? Чи не грошей часом?" - мiркував собi Макар Iванович i перехопив, виймаючи калитку:

- Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на вiнок…

- Спасибi,обiзвався доктор, ховаючи жовтий па-

пiрець.Властиво, тут рiч не в грошах, а в депутацiї,- казав вiн далi.- Ми ухвалили вибрати трьох-двох молодших i одного старшого. Громада наша, чолом даючи перед вашим патрiотизмом i заслугами, припоручила менi прохати вас поїхати депутатом на похорон i завезти вiнок, що я й чиню тепер з приємнiстю.

Макар Iванович зразу налякався.

Може, се небезпечно? Але такi почеснi запросини приємно полоскотали його пиху. Так! Не помилилася громада, називаючи його патрiотом… Вiн так любить Україну й той добрий український люд! Бiдна, бiдна Вкраїна, чого б вiн не зробив для неї!..