Леонiд Смiлянський: Михайло Коцюбинський

Принесли легкої закуски, фруктiв i охолодженого вина. Чикаленко одночасно їв, запивав вином i розповiдав безперестану. Було помiтно, що Красовський слухав його з насолодою. Вродливе обличчя слiпого безперервно реагувало на всi новини, що йому розповiдалися. Вiн, вiдповiдно до слiв своїх гостей, то всмiхався. то насторожувався i немов завмирав, то кивав головою, стверджуючи почуте, розкривав захоплено рота i розтягав у сторони за давньою-давньою звичкою свої пишнi свiтлi вуса. При цьому очi його немов дивились над головами присутнiх, на стiни, з яких давно вже родичi познiмали й повивозили картини i там на вицвiлих шпалерах залишились лише темнi тiнi та гвiздки. Взагалi за родичами попливло все багатство Красовського, i в маєтку давно не лишилося золота, хiба що золотi рибки в акварiумi на верандi…

Потiм, пiсля вина й закуски, Чикаленко, що таки неабияк розпарився вiд сонця й подорожi, попросився вiдпочити i пiшов десь на канапу. Коцюбинський зiйшов у сад, що здавався йому великим i привабливим.

Сад i справдi був цiкавий i – на великий подив Михайла Михайловича – повен квiтiв, висаджених на добре впорядженi газони i просто понад дорiжками. – Для кого зберiгається i впорядковується цей чудовий куток? – запитував себе Михайло Михайлович.I незабаром побачив старого садiвника, що порався бiля грядок з квiтами. Коцюбинський пiшов просто до нього.

Старий працював у Красовських ще з молодих лiт. Коцюбинський довiдався, що вiд пана є наказ ретельно доглядати за садом, пильнувати дерев i особливо квiтiв. За пановим наказом були збудованi великi теплi квiтники, де розводилися незнанi в цих краях рослини. Пан хотiв, щоб про його квiти була слава по всiх довколишнiх повiтах. Так пояснив панську примху садiвник.

– А чи господар любив квiти i сад, коли мав зiр?

– Нi, пане,вiдповiв садiвник,– не любив нiколи. Та й найменшої прихильностi до них не мав. Навпаки. вiн не раз умовляв стару панi, яка зараз у Петербурзi, щоб вона звiльнила мене з роботи, бо садiвник їм, мовляв, непотрiбний. Але панi не погоджувалась. А тепер пан викликає мене щодня i розпитується про квiти. Вiн навiть пам'ятає назви найцiкавiших сортiв i часто дарує їх своїм знайомим, що приїздять до нього, або розсилає iмениннi букети по сусiдах-помiщиках. У пана багато примх…

Але то були не примхи. Коцюбинський уже збагнув слiпого пана. Квiтами вiн приваблював до себе людей, що їх хотiв чути коло себе якнайчастiше. Вiд гостей вiн довiдувався про все, що знали i про що чули вони.

Михайло Михайлович не сказав про свої думки балакучому садiвниковi. Почастувавши його цигарками, вiн запитав:

– А як вiн позбувся зору?

– Вiд переживань. Кожен на його мiсцi захворiв би. Коли в дев'ятсот п'ятому пiшли непорядки по селах, почав народ бунтувати, то панову економiю палили чотири рази. Двiчi мало не згорiв сам Красовський – його врятувала челядь. Вчетверте, як пiдпалили стайнi з кровними орловськими рисаками та комори з пшеницею, то вранцi пана одвезли до лiкарнi. Казали, що вiн став несповна розуму. Та, мабуть, брехали: повернувся вiн при розумi, та темний, до очей якась вода пiдпливла й заступила йому свiт. То вже куди не возили – i по лiкарнях i по монастирях – не зарадило. Вiд тих часiв i не спить вiн ночами. Кажуть люди, якi бiля нього прислужують, що це вiн маєток стереже…

Коцюбинський не мiг нiчого вiдповiсти. За давно виробленою звичкою вiн уже в думках вникав у внутрiшнiй свiт старого дивака i, здавалося йому, розумiв до кiнця цю людину. Тепер йому зрозумiло, чому не спить по ночах Красовський: боїться, що прийдуть мужики i знову пiдпалять маєток i спалять його самого. Сидячи в крiслi i слухаючи апокалiпсис, вiн, певне, прислухається до кожного звуку вночi, до кожного кроку поблизу, i жах проймає його, коли вiн не розпiзнає, кому належать несподiванi кроки… Розбурханий i знервований страшними химерами Iоанна Богослова, ночами вiн раз у раз зазнає жаху i панiчно борсається в своєму тiсному кабiнетi. I так кожної ночi в довгi роки, що минули, i майбутнiми, мабуть, недовгими вже роками.

Вiн подякував садiвниковi, що з радiстю показав йому своє квiткове царство, i пiшов поблукати садом. Думки про Красовського не покидали його. Треба було трохи розвiятися. Коцюбинський вирiшив вийти з саду на поле, оглянути мiсцевiсть. Але, на великий свiй подив, йому не пощастило вийти: скрiзь був високий паркан з набитими вгорi цвяхами, що грiзно стирчали вгору. Але ж мусила десь бути хвiртка…

Коцюбинський пiшов пiд парканом, шукаючи виходу. Вiн продирався крiзь чагарник у глухому кутку саду i раптом почув притишене гарчання псiв. Схоже було, що вони пожирали якусь їжу i, давлячись шматками, глухо гарчали. Михайло Михайлович хотiв повернути вбiк, але цiкавiсть перемогла. Вiн пройшов ще кiлька крокiв уперед, до останнiх кущiв глоду i бузини. Обережно .розгорнув руками густi гiлки i спинився вражений.